Два дні по тому ми пройшли Велику Китайську стіну, яку спорудили для захисту від татар. Цей грандіозний мур іде по горбах і горах нескінченним ланцюгом, де скелі нездоланні й провалля непрохідні для ворога, а там, де до муру можна підійти, навалу він не спинить. Кажуть, довжина стіни – близько тисячі англійських миль, а країна – по прямій лінії – простяглася на п’ятсот миль, і це свідчить про страшенну звивистість самої споруди. Заввишки і завширшки стіна сягає чотирьох фатомів.
Підкоряючись наказу, я десь із годину простояв біля брами (стільки часу її проходив караван) і мав нагоду роздивитися мур з обох боків і біля брами, і в далечині – скільки сягав зір, а ґідові, який вихваляв споруду як диво світу, кортіло почути мою думку про неї. Я сказав йому, що це найкращий захист від татар; він не розчовпав, про що мені йдеться, і тому потрактував це, як комплімент, а от старий лоцман розреготався: «Сеньйоре англійцю, та й барвиста ж у вас мова!» «Барвиста? – перепитав я. – Що ви хочете сказати?» «Ваші слова можна потрактувати і так, і овак, – як кому до смаку. Ви йому кажете, що це гарний мур як захист від татар, а я розумію, що він лише на те й придатний, аби відлякувати татар. Я розумію вас, сеньйоре англійцю, я розумію вас; а сеньйор китаєць зрозумів вас на свій копил». «Ну, – я йому на те, – ви ж не гадаєте, що вона встоїть проти наших гарматних батарей та інженерів з двома ротами саперів? Десять днів – і по всьому, й військо устряває в справу, або просто висадити в повітря разом із підмурком, аби й слід пропав». «Атож, – відповів він, – я це знаю». Китайця аж конозило взнати, про що ми балакаємо, але я дозволив лоцманові сказати лише через кілька днів, коли ми вже майже залишили країну і сам ґід невдовзі також мав піти. Почувши, про що йшлося, китаєць замовк, і ми більше не чули хвальби про китайську велич і потугу.
Коли ми залишили позаду це грандіозне ніщо, яке назвали стіною, – на зразок збудованого римлянами муру проти піктів[9] у Нортумберленді, – то побачили пустельний край, бо люди тулилися здебільшого в укріплених містах, ховаючись від спустошливих татарських набігів, коли величезні армії усе чисто грабували, тому що на відкритих обширах люди не могли голіруч від них боронитися. І тут я зрозумів потребу триматися гурту в каравані, бо ми побачили, як довкола нишпорять татарські війська, а коли вже краще роздивився тих вояків, то засумнівався, чи може зграя таких зухвальців подолати китайську імперію, тому що насправді це просто навіжена орда, яка не тямить, що таке порядок чи дисципліна. Їхні негодящі шкапи не дресовані; ми це в перший же день помітили, як зайшли на пустовщину. Наш черговий ватаг відпустив шістнадцятьох з нас пополювати; власне, це було полювання на баранів, але, може, й це також полювання, бо дикі барани бігають досить швидко, але не довго, – погнавшись за ними, ви можете бути впевнені в успіху, тим більше, що вони пасуться отарами по тридцять-сорок голів разом і, як справжні барани, тікаючи, теж збиваються в купу.
Переслідуючи цю дивну дичину, ми наштовхнулися на сорок татар; не знаю, чи вони також полювали на баранів, чи на когось іншого, але щойно вони забачили нас, один з них подав огидний суремний сигнал за допомогою чогось на шталт рогу, – я такого не чув раніше, та й не бажав би почути. Ми всі здогадалися, що він кличе підмогу, і дійсно, менше, ніж за чверть години, на відстані милі з’явилося ще душ 40-50, але ще до цього нам вдалося впоратися з попереднім гуртом.
Сталося так, що з нами був шотландський купець із Москви; почувши ріг, він пояснив нам, що нам негайно слід напасти на татар, і, вишикувавши нас лавою, запитав, чи ми готові. Ми відповіли, що готові слідувати за ним, і він погнав конем до татар. Ті стояли юрбою й витріщалися на нас, але щойно помітили наше наближення, випустили в нас хмару стріл та, на щастя, не влучили. І не тому, що татари не цілкі стрільці, а просто стріли не долетіли на таку відстань, бо якби ми були на двадцять ярдів ближче, вони кількох наших поклали б. Ми відразу зупинились і, попри велику відстань, відповіли на дерев'яні стріли свинцевими кулями, а самі побігли чвалом слідом за кулями з шаблями наголо, як наказав наш привідця – хоробрий шотландець. Насправді він був лише крамарем, але наразі поводився з таким завзяттям, сміливістю та холодною відчайдушністю, що я, либонь, ніколи не бачив відповіднішого командира. Ми наблизились впритул і стрелили з пістолетів просто їм в обличчя та почали наступ, але вони притьмом кинулися врозтіч. Лише на правому крилі троє татар пробували ставити чоло й закликали решту повернутися; в руках у них були ятагани, а луки вони перекинули на спину. Наш привідця сам учвал під’їхав до них – одного фузеєю скинув з коня, другого застрелив з пістоля, а третій татарин утік. Єдина неприємність полягала у тому, що, поки ми ганялися за татарами, наші барани повтікали. Убитих і поранених в нас не було, у татар було п’ятеро вбитих і казна скільки поранених, а також ми знали, що інші татари настільки перепудилися від наших пострілів, що повтікали й більше не наважувалися нас зачіпати.