Увесь цей час ми перебували в китайських володіннях, і татари ще не виявляли такого зухвальства, як ті, з якими ми зустрілися згодом, але через п'ять днів по тому ми перейшли у величезну дику пустелю, якою ми йшли три доби: воду везли в бордюрах, а на ніч таборилися, як це нібито роблять в Аравії. На питання, чиї це володіння, ґіди пояснили, що це нічийне прикордоння я пустеля, власне, нікому не належить і становить частину великого краю Велика Каракатія або Велика Тартарія, який китайці вважають своїм. Ці терени ніхто не боронить від злодіїв і тому мандрівники вважають їх найгіршим пустирищем, хоча нам ще випаде подорожувати кількома більшими пустелями.
У цій страшній дичавині ми кілька разів бачили здалеку невеликі гурти татар, але ті, мабуть, були зайняті своїми справами і не мали супроти нас лихих намірів, а тому й ми, як людина, що зустріла диявола, не чіпали їх: їм нічого було сказати нам, а нам нічого було сказати їм. Хтозна, може вони розмірковували, чи варто на нас нападати, – про всяк випадок, минаючи їх на певній відстані, ми створили ар’єрґард з сорока чоловік і тримались на сторожі, пропускаючи караван на півмилі вперед. Через деякий час вони подались геть, випустивши в наш бік ще п’ять стріл і поранили коня. Бідолашна тварина залишилась чекати на коновала. Більше тоді ні стріл, ні татар не було.
Відтак ми ще з місяць посувались володіннями китайського імператора, але шляхи були вже гірші й вели через селища, подекуди укріплені від татар. Коли ми підходили до одного такого містечка (два з половиною дні шляху до міста Цицикар[10]), я хотів купити верблюда, яких, як і коней, продавалося безліч уздовж шляху, бо каравани тут не рідкість. Чоловік, з яким я домовлявся, міг би піти й привести верблюда, але ж я, як дурень, мушу скрізь пхати свого носа, і сам пішов з ним. Верблюди й коні випасались під охороною за дві милі від села.
Я рушив туди пішки разом зі старим лоцманом і китайцем, бо, бач, кортіло деякого розмаїття вражень. На місці ми побачили мочари, убезпечені муром з каменю, покладеного без розчину, а вхід до загороди охороняв невеликий загін китайських солдатів. Вибравши верблюда і сторгувавшись, я пішов у супроводі китайця, який вів мого верблюда, коли раптом на нас напало п'ятеро вершників-татар: двоє з них схопили китайця й забрали верблюда, троє інших кинулися на мене і лоцмана, побачивши, що ми беззбройні, – власне, у мене була шабля, але це не захист проти трьох вершників. Однак, перший татарин, що наблизився до нас, зупинився, коли я вийняв її, бо вони страшні боягузи. В цей час другий, під'їхавши до мене зліва, так вгатив мене по голові, що я впав, утративши тяму, а коли очуняв – не міг збагнути, що зі мною. На щастя, у лоцмана – він ще раз виручив мене у скруті – був у кишені пістолет, про який ні я, ні татарине підозрювали, інакше вони не напали б на нас, бо боягузи завжди нахабніють, коли гадають, що не ризикують нічим. Старий побачив, що я впав, хоробро підбіг до татарина, схопив його однією рукою, притягнув до себе й вистрілив йому прямо в голову. Тоді рвучко повернувся до того татарина, що спинив нас, і, доки той не отямився, завдав удару своїм ятаганом, але поранив не його, а коня – відрубав йому вухо й частину морди. Бідний кінь став дибки від болю і, попри вправність вершника, помчав разом із татарином геть, а там, віддалік, знову став дибки, скинув вершника і сам упав на нього.
Тим часом повернувся беззбройний китаєць, який втратив верблюда; побачивши цю сцену, він підбіг до татарина, вихопив у нього з за пояса бойову сокиру і розтрощив йому голову. Третій татарин втік, коли побачив, що лоцман цілиться в нього з пістолета, і, таким чином, перемога залишилася за нами.
Під цю пору я трохи прийшов до тями і спершу гадав, буцім прокидаюся від глибокого сну; я був дуже здивований, побачивши себе на землі, і не розумів, як це сталося. Незабаром я оговтався і відчув біль, хоча не розумів, де саме. Помацав голову і побачив кров на руці, і аж тепер збагнув, що болить: до мене вмить повернулася пам'ять, і я згадав усі подробиці нападу, підвівся, вихопив шаблю, але ворогів довкола не було. Бачу: лежить мертвий татарин, а поруч стоїть кінь. Трохи далі – вертає з кортиком у руці мій рятівник, який ходив подивитися, що вчинив китаєць. Старий побачив мене на ногах, підбіг і радо мене обняв, бо турбувався за моє життя. Він роздивився криваву рану, але не знайшов нічого страшного, бо удар виявився не дуже сильний, – за два-три дні усе загоїлося.
10
Тут і далі географічні реалії, що стосуються подорожі Робінзона за мапами Деліля, подано на підставі розвідки Павла Митюшева, члена Російського географічного товариства любителів словесності (www. geopoesia. ru).