Однак, не було багато пуття від перемоги: ми втратили верблюда, але здобули коня. Але цікаво, що коли ми повернулися до села, китаєць зажадав у мене сплати за верблюда. Я відмовився, і справу було передано місцевим китайському судді. Віддаю йому належне: він виявив багато розуму і неупередженості. Вислухавши обидві сторони, він строго запитав китайця, який ходив зі мною купувати верблюда, чий він слуга. «Я не слуга, – відповів той, – я тільки супроводжував іноземця». «На чиє прохання?» – запитав суддя. «На прохання іноземця», – відповів китаєць. «В такому випадку, – сказав суддя, – ти був слугою іноземця; і, оскільки верблюд був вручений слузі, це все одно, що він був вручений хазяїну, і він повинен заплатити за худобу». Питання вичерпане, і я не міг заперечити ні слова; захоплений таким мудрим рішенням, я охоче заплатив йому за верблюда і послав за іншим; сам я, однак, цього разу вважав за краще не рушати з місця, бо мені й одного разу вистачило.
Місто Цицикар, до якого ми наближались, розташовувалося на кордоні китайської імперії й тому, на їхню думку, було укріплене. Дозволю собі припустити, що, звичайно, всі татари в Каракатії, – а їх там кілька мільйонів, – не зможуть зруйнувати фортечні мури за допомогою своїх луків і стріл. Але знавці такі укріплення вважають смішними, якщо йдеться про сучасні гармати.
Нам лишалося до міста ще приблизно два дні шляху, коли по всій дорозі з’явилися вістовці з попередженням, що мандрівникам і караванам слід зупинитися і чекати на охорону, бо за тридцять миль від міста бачили десятитисячне татарське військо. Для мандрівників це були кепські новини, але приємно було почути, що губернатор про нас турбується, і в нас буде охорона. І дійсно, за два дні нам надіслали двісті солдатів з китайської залоги, що розташовувалась ліворуч від дороги, та ще триста солдатів з Цицикару, і ми сміливо рушили далі. Триста солдатів рухалися попереду, двісті – позаду, наші люди – по боках верблюдів, тобто вантаж і весь караван опинився посередині. Таке шикування було зручне для бою, і ми вважали, що зможемо протистояти десятьом тисячам монгольських татар, але наступного дня, коли з’явилися нападники, ситуація виглядала інакше.
Розділ XV. Опис знищуваного боввана
Рано вранці, дорогою від зручно розташованого містечка Шанґу до річкової переправи ми могли б сподіватися на напад татар, коли караван перейде брід, а ар’єрґард залишиться позаду, та татари, схоже, доброї розвідки не мали. Однак вже за три години, коли дійшли до пустелі, що мала миль 15-16 завширшки, ми помітили, як здіймається хмара куряви, – це означало, що ворог зближується, підострожуючи коней.
Передова китайська варта, яке ще так хизувалася напередодні, втратила рішучість, а солдати почали озиратися, а це свідчить про те, що вони лаштуються тікати. Мій однодумець, старий лоцман, гукнув до мене: «Сеньйоре англійцю, хлопці треба підбадьорити, бо ми через них загинемо, – солдати не зможуть дати відсіч татарам». «Згоден, – відповів я, – але що ж робити?» А він: «Нехай наші, чоловік по п’ятдесят, підтягнуться з флангів і підбадьорять їх. Тоді вони хоробро битимуться, а інакше дадуть драла». Я відразу під’їхав до командира і побалакав з ним. Він пристав на нашу думку, і тоді по п’ятдесят чоловік наших приєдналися до китайців з флангів, а решта вершників утворила помічну лаву. Рух ми продовжили, залишивши окремим загоном двісті солдатів на охорону верблюдів та, як виникне потреба, та для утворення допоміжної лави відсічі зі ста чоловік для порятунку п’ятдесятьох солдатів, що йшли позаду валки.
Татари не забарилися: їх було щонайменше десять тисяч. І ось їхній загін наштовхнувся на нашу передову варту, а коли татари під'їхали на відстань рушничного пострілу, обидва наші фланги висунулися вперед і, за наказом командира, стрілили випалом. Татари зненацька зупинилися, повернули назад і подалися доповідати, як їх зустріли. Наш гуртовий стріл, схоже, протверезив татар: військо постояло, подумало й повернуло ліворуч, покинувши свій задум нападати на нас, а нам це якраз було наруч, бо наразі не вистачало ще битися з такою армією.