Виявилося, що корабель з Брістоля і що він вертає додому з Барбадосу. За кілька днів до відплиття з Барбадосу, коли він ще був, навіть, не зовсім готовий підняти вітрила, гураґан зірвав його з якоря в той час, коли капітан і старпом перебували на березі, тим-то, крім жаху бурі, команді бракувало досвідчених моряків, здатних довести корабель додому. Вони в морі вже дев'ять тижнів, де після гураґану наразилися ще й на шторм, який, виявилося, відніс їх на захід і потрощив три щогли. Вони казали, що ніби розраховували побачити Багамські острови, а той самий буровій норд-норд-вест, що й зараз, відніс їх на південний схід, а що лишився тільки ґрот і аварійне пряме вітрило на фок-щоглі, вони не могли утримати вітер, аби добутися до Канарських островів.
Та, крім інших поневірянь, найгірше те, що вони примирали голодом через брак харчів: вже одинадцять днів, як на кораблі нема ні унції хліба й м'яса. Єдина пожива – лишилося трохи води і пів бареля борошна та вдосталь цукру; спочатку були ще цукати, але їх поїли, однак ще було сім кухов рому.
На облавку були пасажири – юнак з матір’ю і служницею, – вони-бо гадали, що судно ось рушатиме й тому посідали ввечері саме перед гураґаном; власних харчів у них не було, і тому велося їм гірше за інших, бо команда в остаточній скруті не виявляла співчуття до сарак; таку безвихідь навіть описувати важко.
Аби не моя допитливість, я, мабуть, і не дізнався б про це, а так – погожа година і вітер ущух, то я й подався сам на корабель. Другий помічник капітана, який командував судном, саме нагодився до нам і розповів, що у великій каюті у них три пасажири тяжко бідують. «Може, – припустив він, – вони вже повмирали, бо допіру дві доби я не чув про них, а самому піти на провідини страшно, бо однаково нічим зарадити їм я не можу».
Ми негайно вирішили поділитися з ними, чим змога; власне, ми з небожем вже настільки змінили наш курс, що не відмовилися б забезпечити їх харчами, навіть якби нам довелося для поповнення запасів пливти до Вірджинії чи ще якогось американського порту, але в цьому не було потреби.
Тепер їм загрожувала нова небезпека; надголодь вони боялися з’їсти забагато навіть з тієї дещиці, що ми дали їм. Помічник, тобто капітан, привіз з собою в човні до нас шість сердег, але вони походили на кістяки й так ослабли, що ледве могли веслувати. Сам помічник виглядав недужим і змореним голодом, бо, як він сказав, нічого від людей не приховував і ділився з ними кожним шматком.
Я порадив йому їсти помалу й відразу дав м'яса, проте він зробив заледве три ковтки й почув себе кепсько та припинив їсти, а наш лікар домішав щось до бульйону і сказав, що це буде лікувальна їжа, і йому справді від цього полегшало. Тим часом я про матросів не забув та звелів і їм дати їсти, й сіроми достоту глитали поживу: вони так виголодалися, що не тямили себе, а двоє з них так усе умережили, що на ранок вхопило, як лихе душу.
Мене дуже зворушив вигляд цих нетяг, що нагадав про мої злигоди першого разу на острові, коли в роті не було ні ріски й надія щезала знайти якусь поживу, не кажучи вже про те, що я боявся стати здобиччю якихось інших створінь. І ото помічник капітана оповідав мені про жахливий стан команди, а мені не випадала з думки ота його згадка про трьох пасажирів у великій каюті, цебто про матір, сина і служницю, що про них він два чи три дні нічого не чув і яких вони у скруті, схоже, кинули напризволяще; я зрозумів, що пасажирам не дали ні крихти поїсти, через що всі вони, либонь, повмирали й лежать на підлозі посеред каюти.
Ми прийняли на облавок помічника, якого називали капітаном, разом із помагачами, аби вони під’їли трохи, але я не забув і про голодних матросів, що залишилися на судні та наказав своєму помічникові з дванадцятьма нашими людьми взяти мій човен та доправити їм на борт мішок із хлібом і чотири або п'ять шматків гов’ядини для варіння. Наш лікар наказав варити м'ясо у їхній присутності і пильнувати на камбузі, аби його не з'їли сирим або не витягли з казана недовареним, а потім роздавати невеликими порціями, щоб їх не вбила їжа, призначена для їхнього рятунку.
Водночас я наказав помічникові зайти до великої каюти та подивитися, в якому стані перебувають бідні пасажири; якщо вони ще живі, слід подбати про них і підживити, що для цього лікар дав великий глек з бульйоном, приготований так само, як і для помічника капітана у нас на облавку, – й вони конче оклигають.