Два дні по тому ми прибули в місто Цицикар, чемно подякували губернаторові за турботу, зібрали з каравану близько ста крон і заплатили китайській охороні та вирішили добу перепочити. Це, власне було залогове місто на дев’ятсот солдатів. Спорудили його, тому що колись тут проходив кордон Московії, але московити покинули ці терени й відійшли миль на двісті на захід від міста, бо бо ці пустирища ніяк використовувати неможливо. Тим часом війська для охорони кордону в таку далечінь надсилати важко, – адже до Московії як такої ще дві тисячі миль. Відтам ми переправилися через кілька великих річок, пройшли дві жахливі пустелі – по одній з них ми йшли цілих шістнадцять днів (мені казали, що то нічийна земля) – і 13-го квітня дійшли до московських володінь. Здається, першим містом, містечком чи фортецею московського царя був Аргун на західному березі річки Аргун.
Я страшенно зрадів з нагоди прибуття в християнську країну або, принаймні, керовану християнами. Бо хоча московити, на мою думку, навряд чи заслуговують на назву християн, проте, вони видають себе за таких і на свій копил дуже побожні. Будь-який тямущий мандрівник зрозуміє, як гарно потрапити нарешті в край, де знають ім’я Бога та Збавителя, шанують його і вклоняються, а не в край, де лоюди в омані обожнюють диявола, вклоняються монстрам, стихіям, тваринним почварам і потворним подобизнам. В усіх містах і селищах, що ми проходили, стояли пагоди, боввани, якісь храми, а темні люди обожнювали ще й витвори власних рук. Натомість у цьому краї був, принаймні, культ християнства, перед Ісусом ставали навколішки, свідомо чи несвідомо панувала християнська реліґія, люди зверталися до істинного Бога й шанували його, – тому й зраділа моя душа. Цим відчуттям я поділився з хоробрим шотландським купцем – узяв його за руку й сказав: «Дяка Богові, ми знову серед християн». Він усміхнувся й відповів: «Постривайте втішатися, земляче, бо ці московити – дивні християни. Ще кілька місяців ви зустрічатиметесь тільки з назвою, а не духом християнства». «Однаково, – заперечив я, – це краще за поганство і обожнювання дияволів». А він на те: «Ось побачите, що, крім російської залоги в містах і поодиноких жителів, на тисячі миль – живуть найгірші неосвічені погани». І так воно виявилось насправді.
Ми наразі перебували на найбільшому земному суходолі, якщо я правильно читаю мапи; відси – принаймні тисячу двісті миль до моря на схід, дві тисячі – до Балтийського моря на захід, а тим шляхом далі ще до Па де Кале – понад три тисячі миль. П’ять тисяч миль відокремлювали нас від від Індійського або Перського моря на півдні і біля восьмисот миль – від Крижаного моря на півночі. Дехто вважає, буцім на північному сході нема моря і можна йти до полюса, повернути на північний захід, а там суходолом до самої Америки, проте я маю підстави вважати, що це не так.
На теренах Московії дуже довго жодних міст нам не зустрічалося, а бачили тільки річки, що всі з них плинули на схід, як показували мапи, що їх мав дехто в каравані. Зрозуміло, що всі ці річки впадали у велику річку Амур, яка впадала в Східне море або Китайський океан. Кажуть, ніби гирло річки геть чисто заросло очеретом три фути завтовшки й двадцять-тридцять заввишки, хоча я цьому не вірю. Але пливти туди нема чого, бо торгових шляхів там нема, а татари, котрим усе це належить, торгують лише худобою. Тому ніхто ніколи баркою не плив за водою до самого гирла й з гирла ніколи не припливали судна. Певне одне: річка тече на схід і дорогою вбирає багато приток та на тій же широті впадає в море. Тож ми переконані, що море там є.
За кілька ліґ на північ є ще кілька великих річок, що течуть прямцем на північ, як Амур тече на схід. Усі вони зливаються у велику річку Татарія, названу так на честь монгольських татарів – народів, що живуть найдалі на півночі. Китайці вважають їх найпершими татарми у світі, а наші географи припускають, що ці народи згадуються у Святому Письмі й називаються Гог і Магог.
І ці річки, що течуть на північ, і всі ті, про які я ще розповім, доводять, що Північний океан і з того боку омиває суходіл, тому й нема підстав вважати, буцім суходіл тягнеться там аж до Америки і що нема сполучення між Північним і Східним океанами. Але годі: я згадав про це тільки тому, що такі були мої спостереження на той час.
Від річки Аргун ми йшли невеликими переходами і дякували цареві, який потурбувався розташовувати міста й містечка якомога частіше для солдатських залог на зразок укріплених військових осідків римлян у найвіддаленіших країнах імперії. Я читав, що деякі з цих останніх будувалися в Британії для охорони торгівлі й розміщення мандрівників. Таке саме й тут, – скрізь у містечках і осідках залоги й губернатори були росіянами християнської віри, а жителі залишалися поганами, які приносили офіри бовванам та обожнювали сонце, місяць, зірки чи просто всі небесні світила. Ці люди – найбільші варвари з усіх дикунів і поган, що я бачив, – щоправда, на відміну від американських дикунів, людожерами вони не були.