Ми таке бачили на теренах між Аргуном, коли увійшли до володінь Московії, та Нерчинськом, де росіяни й татари живуть разом; цю пущу ми долали двадцять діб. В одному селі поблизу Нерчинська мені заманулося, з цікавості, придивитися до їхнього грубного й нестерпного життя. Тоді у них випав великий офірний день; на старому пеньку стояла подобизна дерев’яного боввана, – принаймні так ми собі уявляємо диявола. Голова навіть віддалено не схожа на голову якоїсь земної почвари, вуха завбільшки з козячі роги, і такі ж заввишки, а очища – завбільшки з крону, ніс – наче кривий баранячий ріг, рот розтягнутий чотирикутний, ніби у лева, з огидними іклами, гачкуватими, як нижня частина дзьоба папуги. Одягнений він був препаскудно: у кожух – шерстю назовні, на голові величезна татарська шапка, крізь яку стирчали два роги. Зріст боввана – футів вісім, ніг нема, всі пропорції порушені.
Стояло опудало за селом; коли я підійшов ближче, то побачив, що шістнадцять-сімнадцять осіб (невідомо чи це чоловіки, чи жінки, бо відмінностей в одязі у них нема) лежить довкола бридкого цурпалка долілиць. Ніхто не ворушився, і мені здалося, що то якісь колоди, але коли я підійшов ще ближче, вони посхоплювались на рівні ноги та почали вити, як псяюхи, а тоді пішли собі геть , ніби невдоволені тим, що їх потурбували. Неподалік, біля входу до намету чи хатини, стояли три м'ясники – я подумав, що це м'ясники, бо побачив у руках у них довгі ножі, а посередині намету – трьох забитих баранів і одне теля. Але це, мабуть, були офіри цурпалку-боввану, а троє м'ясників – жерці і 17 осіб на землі – офірними, які моляться дерев’янці, благаючи виконання своїх бажань.
Я був щиро вражений цією дурістю і цим тваринним поклонінням дерев'яній потворі: найкраще й найвеличніше творіння Бога, якому Він дав стільки переваг над рештою своїх творінь, наділив мудрою душею, котру прикрасив здатністю величати Творця і шануватися Ним, – і оце створіння здуріло і валяється перед жахливим Ніщо, яке саме ж зробило у вигляді жахливої подобизни, вбраної у шмаття. Це сам диявол перетворив незнання на пекельну посвяту, бо заздрив Творцеві через те, що творіння Його шанували та обожнювали Його, – отож спокусник і звабив людей на таку брутальну мерзоту, якої цурається сама Природа.
Мене поривали ці несамовиті роздуми, а захват мій перетворився на лють, і у гніву я під'їхав до почвару й рубанув шаблею по шапці, – вона розвалилася і повисла на одному з рогів, а один з моїх супутників тим часом схопив кожушину з боввана та хотів поцупити її, як раптом по всьому селу знявся страшний лемент і виття, і звідти висипало душ триста; ми поспішили вчасно дременути, бо у багатьох тубільців були луки і стріли. Але я тоді ж вирішив відвідати їх ще раз.
Наш караван мав пробути ще три доби в містечку за чотири милі звідти, бо треба було поміняти коней, скульгавіли через погану дорогу, – тож у мене був час виконати свій намір. Я поділився ним з шотландським купцем, у хоробрості якого мав нагоду пересвідчитись. Переповів йому все чисто, обурюючись глибиною падіння людини; я також сказав йому, що якби зі мною пішло четверо чи п’ятеро озброєних чоловіків, то ми знищили б ту гидоту й показали б людям, що бовван не здатний себе захистити, а тому й не може бути об’єктом поклоніння чи обожнювання і не може допомагати офірникам.
Він розреготався, а тоді каже: «Ваше завзяття щире, але нащо це вам?» Я відповів, що маю захистити честь Бога, якого ганьбить таке болвохвальство. «Але як же обстоювати честь Бога, якщо люди вас не зрозуміють, доки ви не спробуєте усе їм розтлумачити, хоча й тоді, запевняю вас, вони накинуться й битимуть вас, бо ці відчайдухи – запеклий народ, особливо у справах захисту свого болвохвальства». «Це можна зробити й уночі, – заперечив я, – а обґрунтування наших дій можна викласти письмово їхньою мовою». «Письмово? – здивувався він. – Та серед тутешніх п’ятьох народів ви не знайдете жодної людини, яка вміє читати будь-якою мовою, або принаймні своєю власною». «Жалюгідні невігласи! – не вгавав я. – Однаково я не відступлюсь, а потім нехай їм сама природа розтлумачить, наскільки дико вклонятися таким речам». «Послухайте, сер, – сказав він, – як ви вже заповзялися, то робіть своє. Але зважте на те, що ці дикі народи підкорені царем Московії, і якщо ви таке вчините, то вони тисячами посунуть скаржитися нерчинському губернатору й вимагати відплати. Десять до одного, що вони вчинять заколот і розпочнуть війну з усіма татарами в країні».