Коли в хаті всі почали задихатися від диму, ми вкинули шкіряну торбинку, що зайнялася, як свічка, а самі увірвалися всередину й побачили тільки чотирьох чоловіків, які саме займалися своїм ворожбитським офіруванням. Вони до смерті перепудились, тремтіли й не могли через дим говорити.
Ми вивели їх надвір, бо дим і нас викурив, тихо зв’язали їх і все так само, як з іншими зробили. Потім допровадили їх до решти полонених. Тоді взялися за боввана: і його самого, і шмаття на ньому вимастили смолою, салом і сіркою, напхали в очі, вуха і рота пороху, а в шапку – пальну суміш, висипали решту пального на нього та пошукали, що ще можна докинути; купець-шотландець пригадав, що бачив біля хати сухий фураж, і разом зі своїм другом-шотландцем, приніс повні оберемки. Відтак поприводили полонених, розв’язали їм ноги, вийняли затички з рота, поставили їх перед бовваном і підпалили його.
Ми ще постояли з чверть години, доки не вибухнув порох в очах, роті та вухах боввана і, наче, розвалив його. Тобто ми бачили, що скоро він догорить, і вирішили йти звідти, але шотландець сказав: «Не треба йти, бо ці сіромахи кинуться у вогонь і згорять разом із бовваном». Тому ми зачекали, доки допалає фураж, і аж тоді пішли. Повершивши це, ми уранці повернулися до каравану й заходилися лаштуватись до подорожі, – нікому й на думку не спливло, що ми там не ночували.
Але на тому не край. Наступного дня юрба – не лише з цього, а із сотні інших сіл – зібралася біля міської брами, рішучо вимагаючи відплати від російського губернатора за образу жерців і спалення великого Чам-Чі-Тонгу – так називалася почвара. Нерчинці перелякалися, бо казали, буцім татар зібралося тисяч тридцять тисяч, а за пару днів могло зібратися і всіх сто тисяч.
Російський губернатор послав своїх людей якомога заспокоїти тубільців. Він запевняв їх, що і гадки не мав ні про віщо і що ніхто з залоги ніде не виходив, тож якщо вони взнають, хто це скоїв, і скажуть йому, винні будуть зразково покарані. На це тубільці зухвало відповіли, що всі краяни шанували Чам-Чі-Тонгу, який жив у Сані, і жоден смертний не важився вчиняти наругу над ним, але це ось зробив якийсь християнський негідник (так вони висловлювались), і тому вони оголошують йому війну і решті росіян, які були негідниками та християнами.
Губернатор терпляче заспокоював їх, бо не хотів ворохобні, уникав приводу до війни, – адже цар суворо наказав ставитися до загарбаних народів чемно і ввічливо. Аж нарешті відкрив їм, що вранці до Росії пішов караван і, мабуть, їхні кривдники були якраз з цього каравану. Якщо вони хочуть, він їх викличе до себе і з’ясує справу. Схоже, що тільки це їх наразі погамувало, а губернатор запросив нас до себе й пояснив стан справ і порадив, що якщо винні серед нас, їм треба негайно тікати, та й узагалі – винні чи не винні – ліпше забиратися звідси, доки він зможе якось розраджувати тубільців.
Це був дуже дружній вчинок з боку губернатора, а в самому каравані ніхто доти ні про що не здогадувався. Нас, тобто винуватців, не чіпали й ніхто ні про що не розпитував. Однак начальникові каравану не треба було повторювати двічі: дві доби ми їхали майже безупинно, потім трохи перепочили в селі Плоти[11], а звідти поспішили до містечка Єравни[12], ще однієї колонії царя Московії, де ми сподівалися бути в безпеці, але ж це був тільки дво– чи триденний перехід до безіменної пустелі, про яку я далі ще розповім. Якби ми вже там були, то напевно не вижили б, бо на другий день переходу з Плотів побачили на обрії хмару куряви і здогадалися, що то гонитва за нами. В пустелі ми йшли берегом великого озера Шанкс, коли зауважили на протилежному березі (трохи на північ, а ми прямували на захід) чималий загін кінноти. Ми помітили, що вони подались на захід, бо гадали, що й ми підемо берегом на захід, а тимчасом нам вдалося пройти південним берегом. Два дні ми їх не бачили, тому що вони гадали, буцім ми йдемо попереду них аж до річки Уда. Далі на північ її течія стає потужнішою, але там, де вийшли ми, вона була вузька й мала брід.
На третій день вони або зрозуміли свою помилку, або одержали про нас розвідувальні дані, і проти вечора посунули на нас хмарою. На щастя, ми отаборилися на ніч у зручному місці, тому що в пустелі, яка простяглася на п’ятсот миль, не було містечок для ночівлі аж до Єравни, тобто ще два дні ходу. Однак із нашого боку були переліски й річечки, які всі впадали у велику річку Уда. Там між двома густими перелісками був тісний прохід, де ми й утаборилися, чекаючи вночі на напад.