Ніхто ж у каравані й досі не знав, за віщо нас переслідують, але оскільки загони монгольських татар зазвичай гасали пустелею, каравани завжди укріплювали табір на ніч проти війська грабіжників, – тож нічого особливого не коїлося.
Але цієї ночі, що стала винятковою в наших мандрах, табір улаштувався особливо вдало, бо по боках ліси, а спереду струмочок, і ворог міг напасти лише спереду або з тилу, а оточити нас йому не вдалося б. Ми якомога укріпили фронт, верблюдів, коней та вантаж розташували з нашого боку річки та зрубали кілька дерев, перекривши тил.
Але не встигли ми все переробити, як з’явились вороги. Але не як злодії вночі, на що ми сподівались, а вирядили трьох посланців, щоб ми їм видали кривдників їхніх жерців та паліїв боввана, аби вони могли їх спалити, та пообіцяли після цього піти й не чіпати нас, бо інакше усіх повбивають. Наші почали перезиратися між собою, шукаючи, в кого винуватий погляд, проте нікого не знайшли. Начальник каравану так і сказав посланцям, що в нашому таборі зловмисників нема, що ми мирні купці й подорожуємо у справах, і що ми ні їм, ні будь-кому іншому шкоди не заподіяли, а тому татарам варто пошукати своїх кривдників деінде, – тож нехай не чіпають нас, бо ми дамо їм відсіч.
Їх ця відповідь не вдовольнила: як благословилося на день, юрба посунула на наш табір, проте, побачивши наші укріплення, зупинилися перед струмком, але їхня кількість нас нажахала, бо навздогад казали й про десять тисяч. Отак вони постояли, подивились, а тоді пролунав дикий зойк і на нас полетіла хмара стріл, але нас захищав багаж і стріли лиха нам не завдали.
Відтак вони змістилися трохи праворуч, і ми ще чекали на напад з тилу. У цей час меткий козак з Єравни підійшов і сказав начальникові каравану: «Я зараз усіх відішлю до Сибеїлки». Це місто лежало позаду нас праворуч – чотири-п’ять днів ходи. Отож бере він лук та стріли, сідає на коня та просто з тилу їде праворуч і назад, ніби вертає до Нерчинськ. Потім описує чимале коло й під’їздить до татарського війська, буцім його прислали нарошним, аби сказати, що палячі Чам-Чі-Тонгу подались до Сибеїлки з караваном негідників, як він їх назвав, – тобто християн, – та що намірилися вони спалити бога тунгусів Скал-Ісара. Сам нетяга був татарського роду й добре знав їхню мову, а тому примудрував усе до ладу, й вони повірили йому та хутко подалися до Сибеїлка. Менш ніж за три години, вони пропали з очей, і ми більше про них не чули й не знаємо, чи потрапили вони до Сибеїлка. Потім ми безпечно дісталися до Єравни, де була російська залога, й відпочивали там п’ять діб, бо люди вкрай стомилися через виснажливі переходи й неспання.
Після цього міста на нас чекав напрочуд важкий двадцятитриденний перехід пустелею. Ми придбали кілька наметів для ночівлі, а начальник дістав шістнадцять гарб, щоб перевозити воду й харчі, а вночі з них ми робитимемо кругову оборону для табору, і татари не завдадуть нам шкоди, хіба що знов обступлять нас цілою хмарою. Після такого довгого переходу знову буде потрібний відпочинок, бо в пустелі нема ніде ні дому, ні дерева, тільки-но десь кущик трапиться. Ми лишень бачили багато мисливців на соболя. Це були татари з монгольської Татарії, до якої належить цей край. Вони часто нападають на каравани, але великих загонів ми не бачили. Мені цікаво було поглянути на соболині шкури, але заговорити з мисливцями не вдалося, бо вони не наважувалися до нас наближатись, а нам теж від гурту від’їздити не хотілось.
Після пустелі ми потрапили до заселеного краю. Тут були і містечка, і форти, котрі цар спорядив залогами для захисту караванів і населення від татар, котрі загрожували торговим шляхам. Його царська величність віддала такі суворі накази про охорону караванів, що як тільки з’являлись чутки про татар, військові загони мали супроводжувати мандрівників від станції до станції. Так, губернатор Удинська[13], котрого я згодом мав нагоду візитувати, через шотландського купця, з яким він був знайомий, запропонував нам охорону з 50 солдатів до наступної станції, якщо ми вважали, що нам загрожує небезпека.
Раніше я гадав, що ближче до Європи і населення буде більше, і люди будуть цивілізованіші, але я помилився в обох випадках, тому що належало ще проїхати через країну тунгусів, населену такими ж – чи ще гіршими – поганами та варварами. Щоправда, підкорені загарбниками-московитами, вони були не такі небезпечні, проте жоден народ у світі не мав настільки підлі манери, суцільне болвохвальство й багатобожжя. Вони одягаються в звірині шкури і з них же роблять собі домівки. Чоловіки й жінки мають однаково простацьку зовнішність і одяг. Узимку, коли все вкриває сніг, вони живуть у погребицях з дахом у вигляді бані, сполучених між собою підземними ходами.