У татарському селі, чи взагалі в усьому їхньому краї, був один Чам-Чі-Тонґу для всіх, а тут у кожному селі, у кожній оселі були свої боввани. Вони обожнюють зірки, сонце, воду, сніг, тобто все, що не розуміють, а розуміють вони справді мало, і тому кожна стихія, і кожна річ у них є об’єктом офірування.
Надалі я більше писатиму про країну, ніж про людей, – хіба що моя оповідь потребуватиме протилежного. Нічого для себе цікавого я не знайшов у цій країні, яка лежала на відстані 400 миль від пройденої нами пустелі, ще й половина її була також пустелею, на перехід якої ми витратили 12 діб. Там теж не було ні осель, ні дерев, ні кущів, і з собою доводилось везти харчі, воду й хліб. Після пустелі ми ще дві доби йшли до Єнисейська, московського міста чи форту на великій річці Єнисей. Нам казали, буцім ця річка розділяє Європу та Азію, хоча наші картографи з цим не погоджуються, вважаючи, що вона є східною межею давнього Сибіру, котрий тепер цілком входить до Московської імперії. А за своїми розмірами Сибір дорівнює Німецькій імперії.
За винятком московських гарнізонів, скрізь панували неуцтво й поганство. В межиріччі від Обі до Єнісею поширене таке саме поганство, як у загумінках Татарії або у відомих мені народів Азії та Америки. Я також зауважив, – і казав про це губернаторам, з якими зустрічався, – що московське урядування ніяк не просвітило бідних поган і не наблизило їх до християнства. Губернатори це визнавали, але відповідали, що до них це не тичеться. Якби цар хотів навернути сибіряків, тунгусів, татар на християнство, то присилав би попів, а не солдатів. І ще, трохи з надмірною відвертістю, губернатори додавали, що монархові йдеться не про те, щоб люди ставали християнами, а про те, щоб тримати їх у покорі.
Між річками Єнісей і Об лежала незагосподарьована країна: ні людей, ні урядників, – а поза тим вона дуже приємна, родюча і мила. Поодинокі селяни – всі погани, за винятком тих, що прибули з Росії. І так на всіх теренах обабіч Обі: сюди московити присилають кримінальних злочинців, яким скасували страту або прирекли на вигнання, бо звідси неможливо втекти. Цебто нічого особливого не сталося аж до самого Тобольська, столиці Сибіру, де я прожив досить довго ось з якого приводу.
Ми пробули в дорозі вже сім місяців. Зима наближалася швидкими кроками. Тому ми зібралися з партнером на раду, аби вирішити що робити і як ми добиратимемось до Англії. Нам пояснили, що взимку ми можемо їхати на санях з оленячим упряжем, – росіяни подорожують радше взимку, ніж влітку, бо сани можуть їхати цілодобово по твердому, як камінь, снігу, що утворює гладкий покрив на горбах, річках, озерах і в долинах, ховаючи під собою всі негаразди земної поверхні.
Проте така зимова подорож мене не влаштовувала. Я прямував до Англії, а не до Москви, і тому треба вибирати: або я йду з караваном до Ярославля й звідти на захід – до Нарви, Фінської затоки й далі до Данциґа, де можна вигідно продати китайський крам, або залишити караван у містечку на Двіні й річкою за шість днів дістатися до Архангельська, звідки вже кораблем допливти до Англії, Голландії чи Гамбурґа.
Але вирушати в таку путь узимку бездумно, бо Балтійське море замерзає, і до Данциґа морем я не дістанусь, а суходолом у тому краї їхати небезпечніше, ніж в монгольській Татарії; те саме й з Архангельськом у жовтні – жодних суден там вже не буде; купці, що живуть там улітку, зимують, коли нема кораблів, на півдні, у Москві. Тож, крім лютих морозів, на мене там нічого не чекатиме, і доведеться зимувати в порожньому місті, ще й без харчів. І тому, подумав я, найкраще відпустити караван і самому прилаштуватися в Тобольські, в Сибіру, на широті шістдесят ґрадусів, де в мене взимку буде напевне т ри речі: достатньо їжі, враховуючи тутешні можливості, тепле житло з достатком палива й чудове товариство, – про все це я далі розповім.
Тутешній клімат був зовсім не схожий на клімат мого любого острова, де я відчував холод тільки під час лихоманки. Там мені було важко носити найлегший одяг, і я розводив вогонь тільки для приготування їжі. А тут я собі спорядив три камізелі, згори на них одягалась облямована хутром кирея до самої землі з застібками на зап’ястках, щоб було тепліше. Щодо теплого дому, то, визнаю, що мені дуже не подобається англійське опалення кімнат з димним вікном, том у що тільки-но загасає вогонь, там стає холодно, як надворі. У містечку я вибрав помешкання у гарному домі й замовив спорудження димаря в центральній з шістьох суміжних кімнат – навпроти вхідних дверей, завдяки чому й дим відводився, і приміщення нагрівалися більш рівномірно. Самого вогню видно не було, як в англійських лазнях: і однаково тепло в усіх приміщеннях, і дим очі не виїдає.