Нема можливості викласти тут детально всі цікаві бесіди з цією великою людиною: він надихався ґрунтовними знаннями, реліґією та життєвою мудрістю. Він не приховував свою зневагу до світу й завжди залишався самим собою, як ви далі пересвідчитесь.
Я прожив у Тобольську вісім місяців похмурої та суворої зими. Морози були такі сильні, що на вулицю не можна було вийти, не закутавшись у шубу і не запнувши обличчя хутром чи радше то був такий хутряний каптур з отворами для очей та рота. Протягом трьох місяців присмерк тривав лише п'ять-шість годин, але зовсім темно не було, бо у ясну ніч все чисто вкривав сніг. Наші голодні коні стояли в глибках, а слугам, яких ми найняли для догляду за нами й за кіньми, раз по раз треба було розморожувати пальці на руках і ногах, аби вони не відмерзли й не відпали.
Правда, в домі було тепло, бо все щільно закривалося, стіни були товсті, вікна маленькі з подвійним склінням. Їли ми здебільшого оленячу солонину, гарний хліб чи радше бісквітні сухарі, різну в'ялену рибу, зрідка баранини й буйволятину, досить приємну на смак. Харчі на зиму готують улітку. Пили не бренді, а спирт, розведений водою, в урочистих випадках брали мед замість вина, вельми гарний напій. Мисливці тут полюють у будь-яку погоду, – вони часто приносили нам свіжу оленину і ведмежатину, але остання нам не дуже подобалася. У нас був великий запас чаю, яким ми частували друзів. Тож, жили ми й не журились.
А ось і березень: дні значно подовшали, і стояла погідна година. Мандрівники почали готувати сані й речі до транспортування, а що я вирішив їхати до Архангельська, а не до Москви чи Балтійського моря, то й не квапився, знаючи, що кораблі приходять з півдня до Архангельська не раніше травня або червня і що, якщо я буду там на початку серпня, кораблі саме приготуються до відплиття. Через це я й не поспішав і встиг ще усіх провести в дорогу. Люди їдуть до Москви торгувати хутром і купувати все необхідне для своїх крамниць, а інші в цій же справі їдуть до Архангельська, хоча тоді їм назад вертати треба 800 миль, тож усі й рушили в путь.
Наприкінці травня і я став помалу пакуватися, і під час приготувань багато роздумував над становищем людей, яких московський цар засилає до Сибіру. Якщо засланці могли вільно пересуватися, то чому вони не їдуть у ті країни, де їм жилося б краще. Що стає їм на заваді?
Моє здивування, проте, щезло, коли я запитав про це згаданого вельможу про причини, що заважають їм робити такі спроби. «По-перше, зважте, сер, – сказав він мені, – на те, де ми перебуваємо, і, по-друге, на становище і склад засланців. Ми оточені бар'єрами міцнішими, ніж ґрати і замки: з півночі – океан, не придатний для навіґації і суден, і човнів, тож коли і є на чому, не відомо, куди плисти. З інших трьох сторін на тисячі миль – володіння царя, де всі шляхи непрохідні, за винятком казенних, а в містечках скрізь царські залоги, і проїхати повз них непомітно чи обминути їх неможливо, тому в цьому напрямі всі намагання марні».