Я відразу замовк, бо зрозумів, що таке ув'язнення, таке ж надійно, як і в московському кремлі, однак мені спало на думку, що я міг би посприяти звільненню цієї чудової людини і доклав би до цього всіх зусиль. Якось при нагоді, ввечері, я поділився з ним своїми думками. Я сказав, що міг би вивезти його з собою, бо варти в нього нема, до того ж я прямую не до Москви, а до Архангельська, при чому йду в каравані й тому можу не зупинятися в станційних містах, а розташовуватися табором, де завгодно, – так ми легко доберемося до Архангельська, де я зараз же посаджу його на англійське або голландське судно і ми в безпеці попливемо разом. Всі дорожні витрати я візьму на себе, поки він не отримає можливості утримувати себе сам.
Він слухав і пильно дивився на мене, і я бачив за виразом обличчя, що мої слова збентежили його; він то червонів, то бліднув, очі блищали, серце тріпотало, навіть не одразу зміг зібрати думки докупи, коли я скінчив, а тоді, по павзі, обійняв мене й сказав: «Отаке нам, беззахисним істотам, випадає щастя, що навіть найбільші вияви дружби перетворюються для нас на пастки, і ми спокушуємо один одного!»Любий друже, – сказав він, – ваша пропозиція настільки щира, люб'язна, безкорислива і настільки мені вигідна, що я, при всій своїй обізнаності зі світом, водночас і вкрай здивований і розумію, чим я вам зобов’язаний. Але схоже, що ви прийняли за щиру правду мої заяви про зневагу до світу? Ви від душі вважаєте, буцім мій талан вивищив мене понад усіма світськими справами? Повірили, ніби не схочу повернутися, якщо мене покличуть посісти колишнє становище при дворі, якщо я знову буду в милості у мого повелителя царя? Скажіть, друже, ви вважаєте мене чесною людиною чи хвальком і лицеміром?» Князь замовк, ніби чекав на мою відповідь, але незабаром я збагнув, що через бороття в душі він не може мовити ні слова. Щиро кажучи, я був вражений усім цим і його словами та ще раз спробував переконати його повернути собі свободу; сказав, що він має розглядати мою пропозицію, як на двері, що відкриваються йому небом для звільнення, як на поклик провидіння зарадити собі самому й жити на пожиток світові.
Тим часом він отямився і з запалом відповів: «Чи впевнені ви, сер, що це поклик неба, а не підступ іншої сили? Райдужний образ талану як вибавлення може насправді виявитися пасткою і шляхом до загибелі? Тут ніщо не спокушує мене повернутися до колишньої жалюгідної величі. А раптом там оживе і проросте насіння гордоти, шанолюбства, корисливості й розкоші, що завжди є в нашому єстві, вони полонять мене й тоді щасливий в'язень, який плекає в собі вільну душу, виявиться жалюгідним рабом почуттєвості, попри надану йому свободу. Сер, дозвольте мені залишитися в благословенній неволі, що боронить мене від злочинів життя, не спонукайте мене купити з’яву волі ціною свободи мого розуму та майбутнього щастя, котрого я нині прагну, але наразі міг би й втратити. Я звичайна людина з плоті й крові, схильна до поривань та пристрастей, тож не будьте одночасно моїм другом і моїм спокусником!»
Якщо спершу я дивувався, то тепер мені одібрало мову, і я тільки мовчки дивився та чудувався. Від напруженої душевної боротьби його зросило потом, хоча надворі був лютий мороз. Я бачив, що йому треба зібрати думки докупи, і запропонував подумати над моєю пропозицією і пішов до своєї кімнати.
Години за дві я почув, як хтось ходить біля моїх дверей і хотів був відкрити їх, аж князь відкрив сам: «Любий друже, – сказав він, – ви майже переконали мене, але я звертаю на своє: не гнівайтесь, що я відхилив вашу пропозицію, я дуже зворушений вашою великодушністю і гречно дякую, але водночас мені вдалося здобути перемогу над самим собою».
«Мілорде, – запитав я його, – невже ви підете проти волі неба?» «Сер, – відповів він, – якби неба було завгодно, воно б вселило мені бажання виїхати, натомість я переконаний, що небо каже мені відхилити пропозицію, і я вельми вдоволений, що, розлучаючись зі мною, ви залишаєте мене чесною людиною, хоч і не вільною».
Мені залишалося тільки підкоритися і заявити, що мною керували найкращі наміри бажання допомогти. Він розчулено обійняв мене і запевнив, що він у цьому не сумнівався; потім він подарував мені соболине хутро – надто щедрий дарунок для людини в його становищі, і я хотів був відмовитися, але князь наполіг.
Наступного ранку я послав князеві через свого слугу трохи чаю, два сувої китайського адамашку, чотири невеличких зливки японського золота вагою понад шість унцій, що не рівня такому хутру, бо соболі в Англії коштували близько 200 фунтів. Він прийняв чай, сувій адамашку і один зливок, на якому було цікаве японська карбування, що здалось йому раритетним, але від інших подарунків відмовився і передав через слугу, що хотів би поговорити зі мною.