Коли я прийшов до нього, він висловив надію, що після вчорашньої розмови я більше не спонукатиму його до від'їзду; але оскільки я зробив йому великодушну пропозицію, то чи не виявлю я таку саме ласкавість до іншої небайдужої йому особи. Я відповів, що не можу обіцяти те саме іншому, бо саме його я вельми шанував і радий був би допомогти звільнитися. Однак я маю усе зважити, якщо він назве цю особу. Князь сказав, що йдеться про його сина, якого я, щоправда, не бачив, але який теж перебуває на засланні за 200 миль звідси, по інший бік Обі, – якщо я погоджусь, він пошле за ним.
Я відразу погодився, але дав до зрозуміння, що роблю це лише з поваги до нього, але оскільки він відмовився, то я зроблю все можливе для сина. Наступного ж дня він послав по сина, і днів за двадцять той приїхав з посланцем, п'ятьма або шістьма кіньми, навантаженими дорогим хутром, що коштувало грубі гроші. Слуги повели коней в місто, залишивши молодого пана на деякій відстані, і той прийшов до нас incognito вночі, батько познайомив його зі мною, і ми разом обговорили подробиці подорожі й потрібного забезпечення.
Я закупив багато соболів, чорнобурок, горностаїв та іншого дорогого хутра коштом свого китайського краму, передусім гвоздики й мушкатного горіха, що частину їхніх запасів я продав тут, а частину – в Архангельську за вищу ціну, ніж я міг би продати Лондоні. Мій партнер, котрого завжди більше цікавив зиск, зрадів і не шкодував про довгу стоянку і справи в Тобольську.
На початку червня ми покинули цей загумінок, про який, либонь, і не чули в світі, бо лежить він осторонь торговельних шляхів. Караван наш змалів: залишилось моїх тридцять двоє коней і верблюдів, хоча насправді одинадцятеро з них належали моєму новому супутнику. Звичайно, знадобилося більше слуг, а молодий чоловік виконував роль мого стюарда. Не знаю, за яке цабе брали мене росіяни, але мені то все байдуже. Попереду – пустеля, найбільша і найважча для людей з усіх, що ми досі подолали. Найважча, бо дорога то просідала, то ставала вибоїста, , – може тому не було тут ні татар, ні інших грабіжників. Нам також казали, буцім на цьому березі Обі вони взагалі рідко бувають, але ми переконалися в протилежному.
Молодий пан мав відданого слугу-сибіряка, який досконало знав місцевість і вів нас околясом найголовніших міст і селищ на великому тракті, як от Тюмень, Солікамськ тощо, бо тамтешні залоги московітів вельми прискіпливі до подорожувальників і роблять обшуки, аби засланці не тікали назад у Московію. А що йшли ми околясом, пустелею, доводилось таборувати в наметах, а не ночувати в міських квартирах. Незабаром молодий пан це зрозумів і, не бажаючи завдавати нам клопоту, наполіг, щоб ми заходили в міста, а сам зупинявся зі слугою в лісі, а потім знову приєднувався до нас в умовленому місці.
Нарешті, переправившись через Каму, яка в тих місцях розмежовує Європу і Азію, ми вступили в Європу, і першим містом став Солікамськ, тобто велике місто на березі Ками. Ми думали побачити тут інший народ, що має інші звичаї, інший одяг, іншу реліґію, інші заняття, але помилилися; нам належало пройти ще одну велику пустелю, яка тягнулася 200, а в інших місцях сімсот миль, – ця страхітлива місцина мало чим відрізнялася від монгольської Татарії. Населення – здебільшого погани, трохи кращі за американських дикунів. у домівках і містах повно бовванів, триб життя – варварський, за винятком міст і прилеглих сіл, де жили, як вони це називають, християни грецького обряду, але реліґія їх перемішана зі стількома марновірствами, що її легко переплутати з ворожбитством і відьомством.
Коли ми їхали лісом (коли, здавалося, всі небезпеки позаду), нас ледве не пограбував і повбивав загін злодіїв; хтозна, з якого вони краю, – банди остяків, приблукалі татари з обськими бережанами чи сибірські мисливці на соболів, – але було їх душ сорок п’ять, усі верхи, озброєні луками та стрілами. Вони двічі під'їздили на відстань двох пострілів з мушкету і мовчки оточували нас. Відтак стали поперек шляху, а ми – шістнадцять осіб – вишикувалися шерегою перед верблюдами та послали слугу-сибіряка подивитися, що це за люди. У цьому був зацікавлений передусім молодий пан, бо гадав, що це погоня за ним. Слуга під'їхав до вершників з білим прапором і гукнув до них, але попри те, що сибіряк говорив на кількома тубільними мовами, чи радше діалектами, він не второпав ні слова з їхньої відповіді. Збагнув тільки за жестами, що вони остерігають його не наближатися, і з цим слуга повернувся назад. Він сказав нам, що, висновуючи за одягом, це татари з калмицьких або черкеських орд і що в пустелі їх може бути ще більше, хоча він ніколи не чув, щоб вони заходили так далеко на північ.