Маловтішна ситуація, але нема ради. Ліворуч від нас – за чверть милі – виднівся гайок чи густі порости понад шляхом. Я вирішив негайно йти туди й перейти до оборонного стану: по-перше, дерева добре захищатимуть від стріл, а по-друге, у них не вийде наступ великою навалою. Власне, це порадив лоцман-португалець, який мав чудову здатність підбадьорювати й виручати в хвилину серйозної небезпеки. Ми хутко рушили туди і зайняли ліс: татари або розбійники – казна як їх називати – стояли на позиції й не втручались. На місці ми зраділи, побачивши, що це мочари, , а з одного боку – джерельце й струмок, який далі сполучається з іншим таким же струмком та впадає в більшу річку Вишера. Дерев на березі струмка було не більше двохсот, але всі вони були товсті і росли густо й тому чудово боронили від ворога, принаймні, поки він був верхи.
Аби покращити захист, невтомний португалець підтяв великі гілляки у цих дерев і переплів їх таким чином, що утворювалась обсада.
Ми простояли в очікуванні кілька годин, але ворог все не рухався; тільки години за дві до настання темряви він посунув прямо на нас, отримавши непомітно для нас підкріплення, і тепер розбійницький загін складався з вісімдесяти вершників, що з них – кілька жінок. Коли вони наблизилися на відстань половини мушкетного пострілу, ми зробили холостий стріл і гучно спитали їх по-російському, що вони хочуть, і порадили забиратися без лиха геть. Вони ніби нічого не зрозуміли та з подвоєною люттю посунули в наступ до гаю, не підозрюючи, наскільки потужна наша оборона. Старий лоцман став водночас нашим командувачем та інженером; він наказав підпустити їх на відстань пострілу з пістоля, щоб бити і влучати напевно. Нам уривався терпець, але він таки дочекався, коли ворог був на відстані двох пік, – аж тоді дали стріл. Ми відразу поклали 14 вершників, поранених ще кількох, а також коней, бо заряд був на дві-три кулі.
Наштовхнувшись на разючий вогонь, ворог відступив на сто родів[14], а тим часом ми перезарядили мушкети, зробили вилазку, захопили чотири-п'ять коней, вершників яких було, мабуть, убито, І, підійшовши до полеглих, побачили, що це татари, тільки не могли збагнути, як вони подолали таку відстань.
За годину вони знову спробували наступати й для цього об’їхали гайок, щоб знайти вилом в обороні, проте дарма – й татари відійшли, а ми вже проти ночі ніяких заходів не вживали.
Спали ми мало, бо зміцнювали позиції, барикадували входи до гаю та стояли на чатах. На світанку на нас чекало неприємне відкриття: ми гадали, що вчорашня відсіч знеохотила ворога, а натомість кількість ворогів зросла до трьохсот, і вже стояло 11-12 шатер, наче татари вирішили вдатись до облоги, – їхній табір був на відкритій рівнині, на відстані трьох чвертей милі від нас. Я гадав, що це вже край і ми загинемо, і майно пропаде, проте не так мене боліла думка про майно, як перспектива потрапити після численних випробувань до рук варварів наприкінці подорожі, близько до порту, де ми будемо вже в безпеці та матимемо порятунок. Щодо мого партнера, то він ошалів і бідкався, що втрата майна розорить його і що він радше загине, ніж потрапить у полон, і буде битися до останньої краплі крові.
Молодий пан, що вирізнявся великою хоробрістю, був тієї ж думки; старий лоцман вважав, що наша позиція неприступна і ми можемо витримати натиск всієї цієї орди. Весь день ми радились про заходи, але до вечора ми побачили, що число наших ворогів ще більше зросло і, можливо, зростання тривало до ранку – либонь за рахунок тих, хто чинив розбій деінде; до них татари надсилали розвідників з повідомленням, що тут може бути добрий взяток. Тоді я почав розпитувати своїх тобольчан, чи немає якихось манівців, якими можна потай уночі дістатися до міста, де можна отримати збройну охорону.
Сибіряк, слуга молодого пана, сказав, що, якщо ми хочемо ухилитися від битви, він проведе нас вночі по одній стежці, яка веде на північ, до міста Петрова, і татари не помітять нашого втечі, але заявив, що його пан не відступатиме і вважає за краще битися. Я відповів йому, що він погано зрозумів наміри пана, бо той настільки розважливий, що не битиметься з любові до бійки. Я не сумніваюся в його хоробрості, яку він стільки разів показав на ділі. Проте, він повинен відмінно усвідомлювати всю безглуздість боротьби сімнадцяти-вісімнадцяти людей з п'ятьмастами, якщо тільки до неї не примушує крайня притуга. Таким чином, якщо нам випадає можливість втекти цієї ночі, то слід спробувати. Сибіряк відповів, що пан його дав йому такий суворий наказ, і він ризикує життям, якщо не послухає його. Однак, ми незабаром переконали його пана погодитися з нами і негайно почали лаштуватися до втечі.