Коли приïхали до ваоке, Дайкеро виявив, що юнак, якого він купив, спокійно спить. Та за своє життя у гаремі бачив багато, знав, що у моменти нервового потрясіння люди іноді ціпеніють, потім засинають, зараз прокинеться, почне запитувати, кричати, вимагати волі… Дайкеро зістрибнув з двуколки:
— Ран, розбуди його, викинь з воза і ïдьте. Далі я сам.
Ран розштурхала Гела:
— Прокидайся… — посміхнулась, — який ти гарний, коли спиш…
Гел відкрив очі:
— Де я?
— Це твій новий дім… — жартувала дівчинка, — вилазь с воза, бо дійсно виштовхаю…
Гел не хотів, аби його штовхали. Дайкеро мовчки спостерігав. Йому вже набридла ця нічна пригода, мріяв віддати нового раба вигілам і йти спати. Стомився. Головне, що контейнери з іруа полетять до замовника, а доля щойно купленого гаремного м'яса його не цікавила… Так, рік назад він замовив такого у Жоа, та сьогодні замовлення було вже неактуальне. І сама Аята незабаром вже буде неактуальною…
Вигіли чекали на порозі першого дому: три чоловіка, що вік ïх давно загубився у рабстві, бо вони тут ще з часів прабабусі Аяти. На думку Гела ті вигіли були схожі на старих жінок чи на сумних клоунів. Підмальовані очі, вибілені обличчя, прилизане сиве волосся, біле широке вбрання. Два з них худі, високі і згорблені, ніби зламані палиці, третій — низенький і товстенький, бігав навколо Гела, роздивляючись його, наче ляльку. Висловлювався він, ніби Гел і справді був не живою лялькою:
— Він надто худий, треба підгодувати. Очі… треба навчити його покірно дивитись, він ще наляканий… нічого, заспокоïться… Незвичне обличчя, незвичне… волосся гарне… треба вимити… — взяв Гела за руку, — підемо, дитино, підемо, не бійся, все буде добре… все буде добре.
Худі тільки кивали своïми продовгуватими головами, кульчики дзвеніли в такт тих кивків. Гел відчув нудоту… Похмілля?.. Чи, може, він зрозумів, куди потрапив… Бо все так дратувало…
Дайкеро наказав нового раба викупати, нагодувати і пояснити, що на нього чекає за втечу, ознайомити з заборонами та десь прилаштувати. Добре, що у Гела паморочилось в голові і він не слухав Дайкеро, інакше він почав би панікувати… чи ще гірше, щось би бовкнув…
Товстий, не випускаючи руки нового раба, повів його у напівтемну теплинь ваоке. Нескінченні лабіринти, ніби шлунок динозавра, поглинали свободу. Гел чув своï кроки, йому здавалось, то ковтки ненаситного чудовиська. І не мав сили опиратися. А ще цей солодкий запах…
Вузький коридор, кольорові люстри, кольорові килими, яскраві гобелени, різнокольорові вікна, все строкате і заплутане. А за вікнами починався зимовий ранок. Ваоке ще спало. Тільки гаремні дядьки — вигіли, як завжди, на ногах. І Гел, сонний та розгублений.
Велика світла кімната: мармурова підлога, великий басейн, ванни і тепла вода дзюркотить заспокійливо. Гел відчув, що його роздягають, відскочив від дядьок:
— Я сам! Сам… роздягнусь… не чіпайте мене…
Дядьки відступили. У перший день щойно купленому рабу з іншоï планети дозволялись капризи, та тільки в перший день.
Гел помітив, що в кімнаті з басейном метушиться близько десяти рабів, один приніс рушники, другий наповнив ванну теплою водою, третій тримає тацю з якимось косметичними речовинами, і навколо самі лише чоловіки різного віку. Ось тоді йому по справжньому закортіло втекти. Та заспокоïвся і почав роздягатись. Товстий знову обійшов його і сплеснув пухкими руками:
— Як же так можна, як можна! З такою спиною! Це огидно!
Другий дядько спробував заспокоïти товстуна:
— Тихо, тихо, Дайкеро почує…
Товстун обхопив голову руками:
— Навіщо він купив для повелительки шрамованого? Це так огидно…
Гел знизав плечима і заліз у ванну. Тепла вода огорнула його, рана на спині запекла, та біль швидко вщухла, він заплющив очі, заспокоïвся, знову задрімав, відкинувши голову на край ванни. Він вже не слухав, що говорили гаремні дядьки. Їх голоси загубились у його свідомості, перетворилися на шепіт вітру:
— Та все одно повелителька нікого не хоче бачити. Вона тільки но повернулась з пошуків, і напевне знову поïде… все місто обшукали, навіть на інших планетах шукають… Шкода маленьку… Кому потрібно було це викрадення? А Дайкеро раба купив… Невже навіть не поспівчуває Аяті?.. Бідна повелителька… Що це з ним? Якийсь він дивний, ще помре… Покличте лікаря.
Тіні наповнювали сон Гела. Тіні перетворювались на будинок, на ту юну породіллю, яка загинула. Світлий промінчик — врятоване немовля. І вибух, все горіло… і дитя… Гел кинувся бігти уві сні, рятуючи новонароджене, важко бігти у вісні, шарпнувся, розплескав воду і прокинувся. Вигіли повідстрибували, налякані його криком. Гел важко дихав — сон, тільки сон, адже він врятував те місто, і те немовля живе…