— Не грайся зі мною, — крізь зуби попередила Аята, — що я повинна зробити, аби ви повернули ïï?
— Не ми ïï викрали… — Гел був терплячим: — Але я зможу дізнатися хто і навіщо.
— Я покличу своïх воïнів, ти будеш моïм заложником…
— Твоï воïни вже розім'ялися два дні тому. Невже уроки запам'ятовуються тільки з повтором?
— Я що, мушу підірвати палац, аби тебе нейтралізувати і зачинити у підвалі?
— Аята… — Гел хотів покласти ïй руку на плече, вона відступила, він прошепотів: — Я хочу допомогти тобі, але ти мусиш мені вірити, адже ти теж калтокієць, хіба ми зраджуємо своïх?
— Я була простим найманцем, а ти диверсант, звідки я знаю, яке завдання ти отримав від своïх Старійшин. Чому я мушу тобі вірити?
Він не відповів. Аята відійшла до столика, вимкнула комп'ютер. Тепер тільки вогонь потріскував. Вона поклала у вогнище великий сірий брикет, вогонь запалав яскравіше. Гел сів біля вогнища на м'яке хутро, обхопивши коліна руками. Вогонь потягнувся до нього зігріти, Гел привітався з ним.
Аята сіла на ліжко, теж згорнулася, було моторошно сидіти ось так і нічого не робити, не шукати… Ледь стримувалась, аби не зірватися знову на пошуки доньки. І дійсно… кому вона могла зараз вірити? Зітхнула, розпустила коси, аби чимось зайняти руки, заспокоïлась, запитала у нього:
— Що я повинна робити зараз?
— Виспатись, — відповів Гел.
— Я не зможу спати.
— Випий снодійне.
— Зранку я ïду у поселення длоків.
— Думаєш, вона там? У тихих вірян Світла? Хоча… Хто зна? Поïдемо…
— І що? Ти думаєш, я буду сповільнювати пошуковий загін чоловічим возиком? — з ледь помітною ноткою презирства запитала повелителька Іноти.
— Ні. Я думаю, ти знайдеш спосіб пояснити своïм воïнам і придворним, чому презренне створіння ні з того ні з сього залізло на спину верхового ящера. — З нахабною посмішкою відповів він і відразу запитав: — Невже ти думаєш, що я залишусь у твоєму ваоке і буду терпляче чекати вістей біля вікна, у компаніï твоïх ніжних і підступних чоловіків? Дивись, залишишся вдовою…
Аята напевне вперше з миті зникнення своєï доньки посміхнулась. А потім зняла зі свого ліжка хутряну ковдру і кинула ïï Гелу:
— Спати так спати… — і вляглась на ліжко, загорнулась у другу ковдру, не роздягаючись.
Гел підтягнув до себе ковдру з вовни і загорнувся у неï, біля вогнища було так тепло і спокійно…
Набігавшись містом, я присунулась на катер втомлена і зла. Не знімаючи жебрацького лахміття, закинула у пічку пакет з м'ясом, увімкнула на гриль і сіла на великий диван… нічого крім дурних пліток-здогадів і фантазій, я не взнала. Може, Іол не вивозили з Рородану? Може, необхідно краще обшукати палац і ваоке? Пічка дзенькнула, як зламаний затвор на тадо… ненавиджу цей звук, але ïсти хочу…
Вигіли всю ніч просиділи біля потаємних дверей покоïв меолі, аби забрати патха[7]. Непомітно поснули. Прокинулись перелякані. Виявилось, синьоокий патх з покоïв меолі так і не вийшов, здивувались.
Служниця тихенько увійшла у кімнату повелительки і не відразу помітила біля вогнища сплячого чоловіка. Простояла декілька секунд заінтригована, опям'яталась і зникла у ванній кімнаті.
Аята прокинулась, почувши як ллється вода у ванній кімнаті. Згадала дивний сон… тихенько підвелась і подивилась у бік каміна. Вогонь майже згас, тьмяне світло зимового ранку ледь пробивалося крізь різнокольорові вітражі, а він спав, загорнувшись у ковдру з вовни… Підійшла, присіла біля нього, обережно торкнулася плеча, прошепотіла:
— Прокидайся…
Він відкрив жовті, котячі очі, які за якусь мить знову стали синіми. Аята перевела подих. Вона звичайно здогадувалась, що цей калтокієць може виявитись аджаром…
— Що, вже ïдемо? — посміхнувся він.
— Поводься згідно з легендою, солдате, — остудила його повелителька Іноти.
Гел прикусив язика.
У ранкових сутінках я вилетіла на гравітаторі облетіти рівнину.
Служниця вийшла, тихенько причинивши двері. Поспішала на кухню з новиною.
У ванній кімнаті Гел розгубився. Аята зняла з себе одяг і увійшла в невеликий басейн з теплою водою, з посмішкою запитала:
— Так і будеш стояти в кутку? Двадцять років тому ти був сміливішим, коли притиснув мене до переборки на тому кораблі.
Гел знітився, почервонів якби міг, а на губах з'явилась невловима посмішка:
— Я тоді був страшенно п'яний. Вибач за моє нахабство. Я ж не знав, що гарненька руда дівчинка з темними очима — спадкоємиця меолі Іноти.