— А якби знав?
— Та все одно, я був тоді п'яний. Тому вибач.
— Роздягайся, мусиш зіграти роль мого віора, тільки так я поясню твою участь у рейді.
— І що я винен робити? — Гел відчув себе звіром у пасці.
У Аяти піднявся настрій, бачити його зніяковілим — це вже винагорода за те, що він був таким нахабою двадцять років назад, настільки нахабою, що вона тоді несподівано для себе дала йому ляпаса, як звичайна дівчина з патріархальноï планети:
— Та нічого такого, спокійніше, солдате, я не претендую на твоï чесноти, та і ти не таке невинне створіння, яким здаєшся. Поводься спокійно, так, як зазвичай поводиться дівчина, що провела ніч з владним чоловіком.
— Чорт.
— І запам'ятай, добре виховані дівчата не лаються. — І Аята засміялась, ніби і не була повелителькою Іноти, а лише веселою дівчиною-найманцем: — І не смій сам розпускати руки…
Він зітхнув, роздягнувся і зайшов до ванни, сів у куточку. Тепла вода була приємною.
Я повернулась на катер. Знову ні з чим. Тільки відчуття було таке, ніби на тій холодній засніженій рівнині я щось не врахувала, пропустила, не вловила. Набрала гарячоï води до ванноï, насолоджувалась теплом і спокоєм, знову і знову поверталася подумки до рівнини.
До ванноï кімнати повелительки увірвалась кремезна жінка у хутряному плащі. Побачила Гела і вибігла. З-за дверей голосно крикнула:
— Розвідники знайшли плащ принцеси у поселенні Длоків.
Гел і Аята переглянулись. Він прошепотів:
— Це пастка.
Гел чемно сидів біля каміна, слухав мовчки. Кіту, воєначальниця і подруга Аяти, скоса за ним слідкувала. Аята розпитувала Кіту:
— Ви говорили зі старостою?
— Так. Вона нічого не знає. Чужих, каже, не було, у цю пору навіть купці не ïздять. А космічних кораблів у поселенні вже місяць не бачили.
— Добре, ïдемо, хвилин за п'ятнадцять твій загін повинен бути на ящерах. Один ящер для нього. — Аята показала на Гела. — Поясниш, що це віор.
— Добре, — здивовано пробелькотіла Кіту, — а навіщо тобі віор у розвідці?
— По дорозі поясню.
— І в що я тебе вдягну? — Аята потерла потилицю.
— Жіноче запитання… — посміхнувся Гел, застібаючи маленькі ґудзики на сірій сорочці.
Вона кинула йому під ноги хутряний плащ:
— Тримай, і не смій говорити, поки тебе не запитають.
Він обурився:
— Скільки можна!
Аята з посмішкою відповіла:
— Поки ти тут. — Взулась, пристебнула піхви з мечем до широкого пояса. — Йдемо, взуття тобі знайдемо у казармі.
— Ти розумієш, що ризикуєш життям? — несподівано запитав Гел.
— Якщо зможу врятувати доньку, то чхати мені на ризик, — впевнено відповіла Аята.
— Я мушу бути постійно біля тебе.
— Будеш. Мені ще життя не набридло, у мене діти малі.
На подвір'ï чекав пошуковий загін, всі верхи. Вільних ящерів для меолі і ïï віора тримали за повід. Аята як побачила, якого ящера засідлали для Гела, ледь не почала лаятись, та стрималась. Їй теж цікаво було, впорається найманець з Сірим, чи ні. Кіту посміхалась. Аята показала ïй кулак. Гел підійшов до двометровоï у холці тваринки з білими гострими іклами, спокійно перевірив довжину стремен, подивився на вершниць, вони спостерігали, ніби він був комедіантом, глянув на Аяту. Та посміхалась, надаючи йому можливість самому виплутуватись: «ну добре дівчатка», подумав Гел, «я вас здивую», і скочив у сідло з місця… Ящер навіть не поворухнувся. У вершниць відвисли щелепи. Гел скривився, дивуючись власному глупству, спина пекла вогнем, і здалось, що його знову вдарили ножем, та коли перед очима просвітліло, змусив себе посміхнутись Аяті. Вона тільки головою трусонула і наказала рушати. Та на подвір'ï з'явився Дайкеро, він розмахував руками, довгі й широкі рукави його блискучого халата, наче крила спійманоï птахи, бились у повітрі. Дайкеро кричав, тицяючи ніжним пальцем у ящера, на якому сидів Гел:
— Повелителько! Навіщо ви берете з собою цього патха?
Аята зупинила свого ящера, розвернула його і під'ïхала до упорядника свого гарему впритул. Дайкеро задер голову, та не відступив, хоча ящер Аяти ледь не наступав йому на ноги, взуті у ранкові тапці.
— Повелителько, мене необхідно було попередити… — пробелькотів Дайкеро, та зустрівся з ïï гнівним поглядом.
— Ти поводишся, як невихований чоловік базарного торговця. Дайкеро. — Рівно проговорила вона, нахилившись до нього з сідла. Дайкеро зробив крок назад.
Аята вирівнялась і ïï ящер розвернувся на задніх ногах і побіг до воріт. Пошуковий загін рушив за нею. І ніхто не бачив, якою ненавистю палали очі упорядника ваоке Дайкеро.