Загін, проминувши вулиці міста, через другі ворота покинув огороджену територію. Був ранок, та на вулиці вже працювали двірники, а вони багато чого помічають. Нова чутка поповзла по місту — у пошуковому загоні меолі служать чоловіки…
Білий простір сліпить очі, на снігу сині тіні від велетенських, ніби хмарочоси, дерев, що простягають своï голі віття-пальці до холодного неба. Такі дивовижні гаï, що налічували по шість-десять дерев, зустрічалися чи не кожних десять кілометрів. Вони не допомагали орієнтуватися, навпаки, своєю схожістю могли заплутати навіть досвідченого розвідника.
Кіту ïхала з Аятою стремено в стремено. Аяті здалось, що ïï подруга зараз закипить від цікавості.
Гел тримався позаду меолі і ïï военачальниці, ящер слухав кожен його наказ і, здавалось, готовий був померти за свого вершника.
— Хто він? Звідки? Він схожий на того… — пошепки запитала Кіту.
— Диверсант з калтокіï, - відповіла Аята.
Кіту повернулась у сідлі, уважно подивилась на Гела, знову запитала у Аяти:
— Ти йому віриш?
— Так, бо це і справді той самий нахабний диверсант.
— Ти бачила його всього лише раз, він отримав від тебе ляпаса, а ти його забути не можеш. І ось він з'являється тут, у критичний момент твого життя, і рятує. Надто романтично.
— Опам'ятайся, Кіту. Ти така ж казкарка, як і була на Калтокійï. Він тут, тому що це вигідно Раді, знав, що я його згадаю і повірю. Все це — лише розрахунок за співпадінням. Він безсмертний, у нього хороша пам'ять, а не почуття. Він диверсант — його робота рятувати співдружність Іноти і Ради. Все…
— А ти як була прагматиком так і залишилась. Навіть не дивлячись, що двадцять років ти вивчала кожну крапку на тій світлині, яку я для тебе вкрала, а ще ти завжди шукала для себе чоловіків, схожих на нього.
Аята скрипнула зубами:
— Мене зараз цікавить тільки моя дитина. — І вислала свого ящера вперед.
Кіту зітхнула і порівнялась з Гелом. Їхали мовчки.
Даккі — прибульці, чужі, люди без батьківщини. Насправді — мирні поселенці, котрі отримали право на побудову поселення ще у матері Аяти. Пояснили своє бажання жити на середньовічній Іноті тим, що втомилися від цивілізаціï, ïï шуму і постійноï біганини, а ще від закритого простору тедролів. Даккі — послідовники віри у світлих богів, налаштовували свій світ без зла і ненависті. Та чи було так насправді? Бо може виявитись, що вони ховають ту загадкову лабораторію, яку ми шукаємо. Потрібно тут все перевірити.
До поселення Дакків я в звіриному тілі добігла за дві години. Гравітатор залишився на катері, небезпечно зараз налякати тих, хто викрав малу принцесу.
Сліди великих звіриних лап я помітила ще біля гаю гігантських дерев, в кілометрах десяти від огородженого бетонною стіною поселення прибульців. По тих слідах дійшла до стіни, обійшла ïï і надибала в кілометрі від поселення велику кучугуру снігу, а під кучугурою знайшла гравітатор. Отже, сліди губились. Навігатор гравітатора був заблокований, та коли я його таки увімкнула, виявилось, що цим приладом ніхто ніколи не користувався. Заховавши машину знову у сніг, я помчала назад, на зустріч пошуковому загону. Це дійсно була пастка. Принцеси у поселенні навіть і не було.
Добре, що я відчуваю, де знаходиться Гел, бо на цій рівнині, вритій снігом, з однаковими гаями без доріг дуже легко заблукати. Я мчала назустріч пошуковому загону, а за моєю спиною темніло небо, мабуть, буде завірюха.
Завірюха наздогнала мене, накинулась, засипала, засліпила снігом, я лягла між коріння гігантських дерев, заховавши морду у лапах. Треба перечекати.
Гел наздогнав Аяту, порівнявся з нею, повідомив:
— Буде буря.
— Звідки знаєш? — запитала вона.
— Відчуваю.
Аята різко розвернула свого ящера на місці, уважно подивилась на небо, на віття дерев, крикнула: — Зупинка! Буде завірюха, потрібно заховатися у цьому гаю.
Дівчата спішились, відпустили підпруги сідел, змусили ящерів лягти півколом щільно один до одного, позакидали ïм лапи снігом, накинули полог, закріпили його на сідлах, утворюючи щось на кшталт намету. Ящери заховали голови. Воïни заховались до намету, загорнувшись у хутряні плащі. Аята, Кіту і Гел затримались.
Гел відчував присутність перевертнів, навіть ïх запах. Прошепотів до Аяти:
— Заховайтеся. Я залишусь.
— Чому? Як я поясню?
Кіту намагалась почути хоч щось.
— Яка мені різниця, що ти поясниш, я повинен вберегти тебе. Поводься, ніби нічого дивного не відбувається. Іди.