Я витягла з сумки складений меч, розвернула лезо і гарду. Вартові оцінили зброю схвальним стриманим мовчанням. Та за мить старша схаменулась і суворо запитала:
— Тільки меч? Зазвичай, ви, прибульці, тягнете за собою щось вогнепальне.
— Я посланець Ради і знаю правила, — чемно відповіла я.
Вартові подивились на мене недовірливо. Я склала меч і повернула його до сумки.
— Проходьте. Рородан[5] видно і звідси, — вартова вказала рукою, — а резиденція Ради на площі Рородан.
— Дякую, — відповіла я, і, помахавши рукою на прощання тітці диспетчеру, пішла по вулиці середньовічного міста Епо, мимо магазинчиків з великими скляними вітринами, мимо дво-триповерхових будинків з пласкими дахами, прикрашених візерунками з овальними вікнами, що ясніли мистецькими вітражами ручноï роботи, по бруківці, вкритій тонким шаром снігу, під кованими ліхтарями, де були електричні лампи, серед дивного життя з малознайомими мені правилами, звичаями і традиціями.
Гарне місто. Спочатку помічаєш відсутність кутів у будинках: вікна, двері, візерунки, вітражі — все було округле, мальовниче. Вулиця, яка йшла від вокзалу до палацу, широка, обладнана тротуарами, а бічні вулички вузькі, як в усіх укріплених містах періоду дотехнічного розвитку. Засоби пересування тут — ящери. Верхові — хижаки, жилисті, сильні, агресивні, з великими гострими іклами і кігтями. Бігають верхові на чотирьох ногах, і з виду дуже схожі на великих котів. Упряжні ящери з малими головами, кругленькі, на товстих ніжках, схожі на мамонтів, тільки без хутра. Кругленькі ящери тягають двоколісні возики, прикрашені яскравими стрічками, верхові під сідлами з високими луками. На верхових ïздять тільки жінки, у возиках чоловіки і діти. На цій планеті — матріархат. Матріархат настільки жорсткий, що чоловік сприймається жінкою як бездумна річ, як власність, без прав і свободи. Чоловік тут завжди прив'язаний до дому: від народження — до дому матері, коли виходив за жінку — до дому дружини. Чоловік не має права виходити на вулицю без супроводу чи без дозволу, не має права дивитись жінці у очі: не тільки своïй дружині, а й власній донці. Не має права на власність, окрім прикрас, подарованими у день весілля. Ті прикраси він даруватиме сину.
Жінка Іноти купувала собі стільки чоловіків, стільки могла утримувати. Мала право продати, обміняти, а й навіть убити за підозру у зраді.
От і ïде на червоному гнучкому ящері назустріч мені горда жінка з довгим, кольору полум'я, волоссям у розкішному хутряному плащі, з непокритою головою, а за нею на возику ïï два чоловіка і три дитинки. У чоловіків на голові обов'язковий атрибут — накидка, яка утримується кільцем: у багатійки чоловік у золотому чи ірідовому кільці, у біднішоï — у мідному…
Самі ж жінки тут носили на голові капюшони чи шоломи, бо навіть прикраса на голові жінки вважалась приниженням.
Горда жінка кивнула мені головою, як знайомій, такі тут звичаï. Я відповіла ïй посмішкою. Їï чоловіки очей не піднімали, зосереджено вивчали блискучий сніг на бруківці.
Чомусь згадався один випадок, може і плітка, та надто правдоподібна. Один чужоземець — торговець вдарив за щось свою дружину на торговій площі Епо, і інотки відразу знесли йому голову шаблями. Тіло вбитого перекинули через паркан космодрому, а молоду вдову запросила до себе жити одна з шанованих жительок міста. Таке сестринство підтримується вірою у Аннакому — праматір. Аннакома заповідала любити, поважати і допомагати одне одному, щоб полегшити життя.
Та все це тільки поверхня життя на Іноті.
Я вийшла на різнокольорову, блискучу і слизьку бруківку головноï площі Епо. Посеред площі була велика чаша з водою, над чашею яснів символ Аннакоми: коло зі спіраллю: символом вічності. Але вода у чаші, що символізує рух, замерзла, а символ вічності блискотів на «сонці», ніби ірідовий.
З одного боку площі великий храм з шпилями і баштами, з другого боку за височенною білою стіною палац, він займав мало не пів міста. А на розі — посольство Ради з символом спіралі на брамі. (Символізм дуже допомагає у співпраці).
Будинок посольства Ради зовні такий, як усі будинки цього міста: вікна з вітражем, низькі навіть для мене, двері, укріплені мереживом оковки, плаский дах і внутрішній двір за високим парканом, ґанок за місцевими звичаями не зводили, підлога першого поверху мала бути на рівні «землі», аби людина не підносилась над тією, що дає життя. А над дверима майже непомітна камера спостереження — я помахала перед нею рукою, двері відчинились.
Я увійшла до великого передпокою, де на блискучому паркеті лежав світлий килим з ледь помітним візерунком, у стіну вмонтовано відео-проектор, наче велике вікно, у яке видно море…