Вхід ми знайшли — ледь помітний люк, а над ним камера спостереження. Зупинились навпроти того люку і Гел запитав у мене:
— І що?
Я здивувалась:
— Чому ти у мене запитуєш? На тебе місцевий матріархат впливає? Тепер я все вирішую?
— Я б тобі сказав… — пробубонів мій брат.
Таки я його зачепила своïм жартом. Він зіскочив з гравітатора, обережно підійшов до люка… а якщо обстріляють? Може, у них тут для непрошенних гостей якась пастка налаштована?
Пастки не було, люк був відчинений, я вимкнула двигун і зіскочила на землю і ми увійшли до тієï бази.
Коридор, ще коридор, наступний коридор, поворот, знову коридор: я зрозуміла, що знаходимось ми не у кораблі, а на гігантському стародавньому тедролі. Бо зараз не будують космічних баз у формі диску. Стіни у перших коридорах навіть пофарбовані, та іржа проступила крізь фарбу безформними плямами, вентиляція працювала, але опалення ні, апарати мікроклімату, напевне, давно розсипались на порох. Під ногами іноді бігали маленькі ящери. А ще щурі, досить великі, напевне, потомки тих щурів, які жили на цій базі, коли вона ще була у космосі.
Несподівано увімкнулися лампи, і ми побачили перед собою юрбу, чи то зграю страховиськ: різного кольору, розміру, статі, виду, одні схожі на облізлих котів, інші — на лишайних собак. Попереду зграï був досить великий звір (десь метр п'ятдесят у холці) з могутніми м'язами, великою головою і обдертими вухами. Сіра попеляста шерстюка росла тільки на животі, голові і лапах, а його світлі, майже прозорі очі не мигаючи дивились на нас.
— Ви хто? — запитав великий звір.
— Туристи… — відповів Гел.
Звір загавкав, і зграя вибухнула гавкотом, нявчанням, аж стіни здригалися від такого страхітливого сміху. Та вожак мотнув щурячим хвостом і знову настала тиша. Вожак тицьнув жовтим кігтем у Гела:
— Ти супроводжував головну тітку цієï планети, і вбив тих ідіотів, що на неï напали, — потім він подивився на мене, посміхнувся, — а тебе я побачив тільки біля поселення тих просвітлених дурнів.
Я із здивуванням і захватом подивилась на Гела, він у відповідь криво посміхнувся мені і розвів руками:
— Відвертість за відвертість… Де донька головноï тітки та чужі перевертні? І взагалі, що тут відбувається?
— Ми вбили охорону нашоï бази і половину тих клятих вчених, коли солдати полетіли атакувати поселення просвітлених дурнів. Вбили наших очманілих братів, які захищали виродків вчених, і вас вб'ємо… — лагідним голосом відповів вожак зграï.
«О Всесвіт! — подумала я, — Та це ж діти, спотворені діти! І ці діти граються у дорослих, так, як ïх навчили безжалісні кати».
— Цікаво дізнатись, за що? — спокійно запитав Гел.
— Не за що, а тому, — відповів вожак, — тому, що ви не кращі за тих, хто привіз нас сюди, тому, що ми не хочемо, аби нас вбили солдати. Ми потвори, та як і ви — хочемо жити. Якщо більше нема де, то тут, у спокоï. Ви великі звірі, та нас багато, а зброï у вас нема. Безглуздо… У вас немає зброï…
І знову загавкали, занявчали, закричали, сміючись.
— Якщо я пообіцяю, що вас вивезуть звідси, поселять на повному державному пансіоні, будуть лікувати і піклуватися, і за вашим бажанням — навчати.
— Нам уже пообіцяли і житло, і ïжу, і ліки, і навчання, і майбутнє, а привезли сюди.
І знову зграя закричала, загавкала, занявчала — обурено.
«Невже доведеться битися з ними усіма? — запитувала я у себе. — Дійсно безглуздя… Діти ж».
— Ви всі з бездомних?
— Не всі, деякі з бідних родин, вважали, що обдаровані, і ïдуть до спеціальноï школи, — відповів вожак, криво посміхаючись.
«Добре, що він говорить, — думала я, — поки говорить, будемо говорити».
— А якщо я пообіцяю, що коли ми заберемо малу принцесу і двох наших солдат, ніхто ніколи не почує про вас?
— Звичайно, ви нас знищите і ніхто ніколи про нас не почує, - пожартував вожак, зграя знову загавкала, загарчала, але вожак помахом хвоста припинив той лемент, і запитав, — А ти хто? Як звір ти дуже великий. Ти калтокієць? Аджар? Бо тих, що сидять у клітці, ті вчені-виродки називали калтокійцями.
— Калтокієць. Командир корабля.
— А вона? — вожак тицьнув кігтем у мене, ніби великий пес хотів лапу подати.
— Штурман, — відповів Гел.
За спиною вожака повторяли пошепки одне лише слова: «Коло, коло… коло», попелястий прислухався до того шепоту, повертаючи одне рване вухо назад, дитяча посмішка з'явилася на його звіриній морді:
— Якщо ти калтокіець, доведи: вийди зі мною на коло. Переможеш — забирай дитину великоï тітки і своïх аджарів, програєш — ми тебе вб'ємо, а твоя Штурман залишиться зі мною.