— Я принцеса, — ображено присадила мене Іол, та відразу ж ніби вибачилась, — але ти ж калтокійка і не моя піддана, тому тобі можна мне так називати.
— Тоді я маю надію, вас не образить те, що до матусі вас відвезе мій брат?
Вона здивовано подивилась спочатку на мене, потім на Гела:
— Але ж хіба можна довірити мою безпеку чоловікові?
— Він також калтокіець, а не інотець, — пояснила я. Чомусь мені було аж моторошно від цієï дорослості в малій дитині.
— Добре, я довіряю вашому рішенню, — вона зітхнула, змиряючись, і доповнила, — я дуже хочу до мами і сестрички. А ви знаєте, що мене вивіз Дайкеро?
Я кивнула головою. Звичайно, знаємо.
— Він пообіцяв прогулянку… обманув мене.
У ту мить я вперше захотіла убити Дайкеро.
Гел мав вивезти принцесу, а я залишалась на базі, тут були наші хлопці, ïх потрібно звільнити. І Летос я вже викликала.
— Ти залишаєш ïï тут саму зі мною? — здивовано запитував вожак.
— Так, — відповів Гел, — вибач.
— За що? — здивувався юнак.
— За те, що залишаю ïï тут, — сказав Гел і посміхнувся.
— Я тебе не розумію, — хлопець подивився на Гела, як на божевільного.
Маленька Іол сіла на гравітатор попереду Гела, вхопилася за руль. Вона досить серйозно попереджала мого брата:
— Тільки уважніше, будь ласка. Я знаю, які чоловіки бувають роззяви.
Гел тільки посміхнувся і плавно зрушив гравітатор з місця.
Я подивилась йому в слід, а тоді повернулась до вожака:
— Як тебе звати?
— Юреди Ороног, — відповів він.
— А якось коротше…
— Юре.
— Юре, покажіть мені, де утримують аджарів.
— А чому на ви? Ти мені подобаєшся, ти гарна, — він посміхався, як досвідчений спокусник.
— Ти мені теж подобаєшся, але не так, як ти хотів би.
— Отакоï, ми залишились тут у двох, твій супутник тебе тут покинув, а ти мене відштовхуєш, вважаєш, що я не підхожу для тебе, не те походження? А може — я принц-вигнанець?
— Взагалі, я набагато старша за тебе, і до того ж заміжня, — відповіла, я відштовхуючи його руки.
— У тебе є чоловік? — розчаровано запитав хлопець і відразу відступив. Напевне, йому хтось вклав поняття про вірність у шлюбі.
— Так, — стверджувала я.
— А хто твій чоловік? Також перевертень? — ця дитяча і безпосередня цікавість…
— Так. Дракон, — добивала я малого.
— Може й збрехала, але гарно, — він посміхнувся, я бачила, що не повірив, але як усі діти, казки любив, — Добре, йдемо, я проведу тебе до твоïх аджарів.
— Чому ви ïх не випустили? — запитала я у малого перевертня.
— Ми не самовбивці, - скупо і сумно посміхнувся він.
— А нас не злякались, — здивувалась я цій дитячій алогічності.
— Ви якісь не такі страшні, - простодушно відповів він, та помислив і сам здивувався: — Хоча дивно, ви страшніші, ніж вони, просто коли ïх привезли, вони так кидались на всіх, що ми побоялись. Надіюсь, вони на тебе не кинуться… якісь скажені.
Летос викликав космічний патруль. А я витягала з герметичноï камери своïх аджарів, вони, перевтілені у звірів, напевне, надто довго тримали оборону, бо коли побачили мене, дуже зраділи. Але, тільки впевнившись, що я то я, повернули собі людську подобу. Два здорованя-безсмертних: халкеєць і леліт, один смаглявий, рудий, другий білошкірий зі світло-жовтим волоссям. З радості ледь не задушили мене в обіймах. Юре аж відскочив до протилежноï стіни, коли вони вискочили зі своєï камери, а потім ладен був мене захищати, не розумів він, керуючись досвідом свого короткого життя лабораторного невільника, проявів братніх почуттів, обіймів і веселих жартів.
Саме тоді закінчилось пальне у генераторі бази і замість яскравих сучасних ламп увімкнулися затишні блідо-жовті, наче «сонечко» у тіні. На цьому тедролі ще була енергія, а крім цього, тут було щось незвично живе, споглядаюче, спостерігаюче, присутнє, розумне, але не людське… От що не давало мені спокою, я тут була під чиïмось наглядом, ніби на долоні когось незвичного, таємничого.
Діти-перевертні втратили до усіх нас цікавість, (у ïхньому житті були подіï і цікавіші), і розійшлися по своïм справам — гратися, спати, ïсти. Поряд залишився тільки вожак, він настирливо ходив за мною, наче приблудний пес. Торкнувся моєï руки і несподівано пошепки запитав:
— Ти хочеш з ним поговорити?
— З ким? — здивувалась я.
— З моïм перетворювачем.
У його голосі була така ненависть, що я відчула на потилиці подих морозного вітру.
— Ти надієшся, що я його вб'ю?
Він кивнув головою, а очі променіли надією помсти.
— А якщо я не буду його вбивати?