- Ти? - її здивований голос звучав для нього музикою. - Що сталося?
- Та сталося. Давай зустрiнемось на Володимирськiй, розповiм. I виставку квiтiв побачимо.
- А де саме?
- Отам, де зустрiчались... у першiй молодостi!
Може, це було й сентиментально, та певне, що так, але вони зустрiлися в ажурнiй альтанцi, що приткнулася на крутому зламi верхньої тераси. Звiдси вони не раз i не двiчi милувались краєвидом Подолу, блакитним Днiпром, густими парками, що зеленою хмарою опустилися на його схили.
- Скiльки рокiв... i ти мовчала?
Вона мовчала й зараз. Довго сидiли, не проронивши й слова. Нарештi Соломiя озвалась:
- А ти помiтив, що вiн на тебе схожий? Ага, ти ж, певне, ще не знаєш: на республiканському турнiрi школярiв Сергiйко зайняв перше мiсце!
- Я на це сподiвався, вiн здiбний.
- Та здiбностi, може, в нього i є, а головне - твiй подарунок...
Сергiй Антонович усмiхнувся:
- Розкрию тобi секрет, тiльки гляди - нi слова Сергiйковi. Я йому сам потiм скажу. То звичайнiсiнька ручка, нiякого пристрою в нiй немає.
- Психологiчний експеримент?
- Авжеж.
- Ну, що ж, вiтаю, i цей вдався.
- Якби менi ще вдалося...
- I ти не знаєш? Не впевнений?
- Нi.
- А ще телепат... - Соломiя притулила долонi йому до щiк i поцiлувала. Як колись. Як за першої молодостi!
Не даремно ж сказано: гора з горою не сходиться, а людина з людиною...