— От і добре. Ти мусиш прокласти власну стежку.
— Ні, Кепе, ні. Це не для мене. Мене зовсім не вабить робота з тваринами.
Ансон нахмурився.
— Якби ти зайнявся цим, Брейде, я б напевне умовив Літлебі змінити його можливі плани щодо закінчення терміну твого контракту; зрештою, щоб він просто створив тобі пристойні умови для нових досліджень. Він дав би навіть тобі підвищення на цій підставі. Все це цілком можливе.
— Красненько дякую, Кепе, але навіть за таких…
— Ти боїшся братися до справи тільки через те, що вона нова?
— Ні, просто справа повинна бути для мене цікава, а тепер, принаймні я так думаю, мене цікавить кінетика. Тож я постараюсь продовжити Ральфову роботу особисто. Принаймні спробую.
Ансон підвівся.
— Мені пора, Брейде. Але затям: ти робиш помилку.
Додому Брейд та Джінні повернулись о четвертій.
— Як було у звіринці? — звернулася Доріс до доньки, кинувши на неї заклопотаний погляд.
— Чудово! — відказала Джінні, віддавши одним словом враження кількох годин.
— До речі, телефонував Фостер. — Доріс перевела погляд на чоловіка.
— Фостер? Наш Фостер? Чого ж він хотів?
— Хотів поговорити з тобою.
— Про що, дідько б його вхопив?
— Цього він не сказав. Але видавався дуже роздратованим, мабуть, що довелося розмовляти зі мною. І ще дуже непокоївся, чи ти напевно будеш на вечірньому прийомі у Літлебі. Я сказала: будеш обов'язково.
— Цікаво. Як ти гадаєш, чого він хотів насправді?
— Достеменно не знаю, але дещо скажу. Тон у Фостера був надзвичайно бадьорий. Як ти знаєш, це його манера приховувати збудження та хвилювання. Отож, знаючи цього чоловіка, я дійшла висновку: Фостер наготував для тебе, Лу, погані новини!
Розділ 7
Літлебі жив у одній з найдавніших дільниць передмістя у придбаному понад десять років тому будинку, що, як і решта будівель дільниці, зберіг усі прикмети старовини, а проте не був позбавлений і сучасних вигод.
Місіс Літлебі зустріла Брейдів на порозі будинку. У цій низенькій на зріст жінці ніщо не вказувало на її аристократичне походження. Каштаново-руде волосся, не посріблене сивиною, хоч і було старанно укладене в зачіску, відповідного вигляду не мало. Окулярів, що дуже пасували б до розрізу її очей, вона чомусь не носила. Що ж до крою її сукні, то він був позначений таким несмаком, ніби місіс Літлебі намагалась хоч у такий спосіб вирізнитися серед своїх гостей.
Одначе вона завжди була надзвичайно привітна та чуйна до гостей, ніколи не забувала їхніх прізвищ, імен, звань, не забувала згадати при нагоді і про останні успіхи тої чи тої особи. Отож ніхто не ставився до неї недоброзичливо хоча б із цієї причини.
— Дуже рада, що прийшли, професоре Брейд, — приязно усміхнулась вона до Брейда і додала, звертаючись уже до Доріс. — Яка у вас чарівна сукня, місіс Брейд! Я мало не зомліла, дізнавшися про випадок з вашим аспірантом, професоре Брейд. І я сказала професорові (під «професором» мислився її чоловік), що цей бідолашний хлопчина вирвався зі злиднів, але яке ж це важке випробування для його рідні, для тих, хто залишився, надто для його наукового керівника, бо, хоч би що там було, він теж член родини, в кожному разі я завжди так вважала. Я вже навіть розважала, а чи не відкласти на інший час нашу сьогоднішню зустріч, але, як ви розумієте, стільки людей мало бажання прийти сьогодні до нас, що…
Брейд промимрив щось чемно-згідливе, приязно всміхнувся місіс Літлебі і, ґречно вклонившись, помаленьку рушив до вітальні. Господиня перемовила ще кілька слів із Доріс, а тоді перенесла свою увагу на новоприбулих.
Вітальня поступово заповнювалась. Брейд свідомо уникав Літлебі, коли той проходив поряд, і, мабуть, йому щастило залишатись непоміченим, бо завідувач кафедри, напевно, бодай усміхнувся б йому, навіть чисто машинально, незалежно від халепи, у яку вскочив Брейд. Заклопотаний такими думками, Брейд аж здригнувся з несподіванки, відчувши раптом на своєму плечі чиюсь руку.
Повернувшись, він побачив Фостера, його широке рум'яне обличчя було незвично поважне.
— Послухай-но, Лу, — він схопив Брейда за рукав піджака, — я повинен дещо розповісти тобі.
— Звучить зловісно, — силувано всміхнувся Брейд. — Якісь лихі вісті?
— Не знаю, як їх назвати, але гадаю, ти повинен знати це. — Він тривожно розглянувся довкола, але ніхто з присутніх не зважав на них, і він потяг Брейда до себе, перейшовши на шепіт: — Йдеться про Ральфа Нойфельда.
— Ти хочеш розповісти щось про Ральфа?