— Тихше! Краще послухай. Якийсь детектив чи хтось із поліції розпитує на факультеті про Ральфа. Його прізвище Дохені. Такий невисокий гладун.
— А про що саме? І з якою метою?
— Не знаю. Особисто зі мною він не розмовляв. Але розпитував одного з моїх аспірантів, ось чому я знаю теж. У мого хлопця таке враження, ніби Дохені не вважає Ральфову смерть за випадкову.
Брейд прикипів очима до Фостера. Це повідомлення остаточно вивело його з рівноваги.
— Я лише подумав, що ти повинен це знати, — ніяково пробурмотів Фостер.
Брейд відчув, що в голові у нього все перевернулось. Адже всі ці години після Фостерового дзвінка він сподівався почути від того щось про звільнення, але не більше.
— Хіба Ральфова смерть могла бути не випадковою? — спитав Брейд, силкуючись надати голосові звичайного звучання.
— Знаєш, мене цей випадок теж насторожив, — відказав Фостер. — Адже тільки новачок міг переплутати ціанід з ацетатом. А Ральф був досвідчений фахівець.
— Це слова детектива?
— Облиш, Лу. Я не знаю, що там казав цей детектив. Він розмовляв з моїм аспірантом, це ти вже знаєш, і розпитував його, чи Ральф не був чимось пригнічений, як у нього йшла робота, чи не бідкався він про щось.
Надійшла місіс Літлебі з коктейлями. Фостер подякував, ледь усміхнувшись, натомість Брейд рвучко схопив келих і трохи пригубив, не зводячи пильного погляду з Фостера.
— Що ти хочеш цим сказати, Маріле?
— Гадаю, поліція підозрює самогубство.
Брейд сподівався почути це слово, і все ж воно прозвучало несподівано. (Щоправда, самогубство — це вже краще, ніж убивство, подумав. Це все-таки хоч якийсь та вихід з ситуації.) Але вголос він спитав:
— Чому самогубство?
— А чом би й ні?
— Ральф не мав клопоту з дисертацією.
— То й що? Хіба ти знаєш бодай щось про його особисте життя?
— А ти знаєш якісь обставини, що могли б спричинити самогубство?
Брейд не мав наміру вдаватися до ворожого тону, але давалася взнаки напруга після останніх подій: він починав втрачати самовладання.
Фостер вмить наїжачився.
— Чого це ти накидаєшся на мене? — Його брови грізно нахмурились. — Я тільки хотів зробити тобі послугу, попередити про розпити. Якщо це тебе тільки дратує, то вибач мені й вважай, що я нічого не казав.
— Чому ж тоді ти ведеш розмову так, ніби це має якийсь зв'язок зі мною? — гостро, не стримуючи свого обурення, провадив Брейд. — Навіть якби це було самогубство…
— Що за самогубство? — немов уродився між ними Ранке, уважно приглядаючись до обох.
Брейд урвав, уперши в Ранке похмурий погляд. Натомість Фостер ледь знизав плечима, ніби кажучи, що він своє зробив, а якщо Брейдові кортить надати справі розголосу, то хай він сам відповідає за наслідки.
— Ми балакали про Ральфа Нойфельда, — пояснив він.
— Самогубство? — Губи Ранке скривились у посмішці. — А знаєш, чому б і ні? — Його вказівний палець повчально завмер десь за дюйм від одного з ґудзиків на сорочці Брейда. — Цей хлопець був шаленець. У буквальному розумінні. Нам ще пощастило, що йому не спало на думку висадити у повітря весь будинок разом з нами всіма.
Брейд відчував, що його охоплює дедалі дужче нервове збудження. Вони стояли поруч із ним, і кожному чомусь дуже хотілося вірити, що це самогубство. Але чому? Внутрішній голос підказував йому, що самогубство — кращий варіант, ніж убивство: все-таки якийсь вихід. А проте навіть без огляду на доводи розуму він відчував, що прагне істини більше, ніж просто сякого-такого виходу зі скрути, бо тільки правда, істина були для нього єдиним рятунком. Все інше — тільки його ілюзія.
— Але чому самогубство? — знов озвався Брейд. — Чому ви так легко схильні повірити, що це самогубство? Адже йому залишилось менш як півроку до захисту дисертації.
— Ти певен цього? — Голос Ранке був так само різкий, — А як посувалася його робота?
— Чудово! — у тон Ранке відказав Брейд.
— А звідки ти знаєш?
Брейд уже збирався відповісти, коли раптом збагнув, що це запитання не що, як пастка. І обминути цю пастку не було ніякої надії, бо як і промовчиш, Ранке однаково сам штовхне його в неї. І Ранке таки штовхнув.
— Гадаю, тобі сказав сам Ральф.
— Звичайно, він! — визивно відказав Брейд.
— А звідки ти знаєш, що Ральф мовив правду?
— Я маю копії всіх його нотаток.
Обличчя Ранке розпливлося широкою посмішкою. Фостер теж засміявся. Брейд тільки тепер усвідомив, що у вітальні запанувала незвичайна тиша: всі розмови урвались, і всі погляди були спрямовані на нього. Відчув і погляд Доріс, що в нервовій напрузі зібгала в руці хусточку і прикусила спідню губу.