Дохені кивнув, ніби на знак згоди, але тон його анітрохи не потеплішав.
— І що, на вашу думку, все це означає? Той самий злочинець спочатку отруїв вашого хлопця, а тоді змастив пристрої до кисневого балона?
— Майже одночасну появу двох убивць на кафедрі важко пояснити навіть випадковим збігом обставин, — сказав Брейд. — Хіба ні?
— Може, й так. І тому про вас не може бути й мови як про можливого злочинця, бо ж саме ви одна із жертв? Такий напрошується висновок?
— Так, бо…
— А тепер погляньте на факти. Чи можна вважати вас за одну із жертв, професоре? Адже ви живий і здоровий, наче після відвідання церкви, бо ніколи не відкривали того вентиля. А може, ви самі придумали цю версію, професоре?
— Що ви кажете? Послухайте-но…
— Ні. Слухати будете ви. Ваша розповідь справила на мене кепське враження. Схоже, я помилився. Адже я вважав вас за невинного, хоча це й суперечило окремим фактам. Тепер же підозра, що ви злочинець, яка, здавалось, уже майже відпала, постала з новою силою і насамперед тому, що ви не зуміли сидіти спокійно.
Дохені пожвавішав і провадив далі:
— Той, на кого падає підозра, повинен, якщо він справді винуватець, поводитися спокійно, нічого не робити, сподіваючись, що поліція не знайде вагомих доказів для лави присяжних. Такий варіант поводження найкращий, але й найважчий. Поводитись так вам не дозволяє багата уява: ви належите до типу людей, що вигадують усяку всячину, щоб було чим перейматись. Інший варіант поведінки — накивати п'ятами, тобто чим скоріш тікати. Цей варіант теж вам не підходить. У вас родина, певне становище в науці. Отож залишається єдине, що можна використати у вашому становищі, — перейти у контрнаступ. Можна, скажімо, підробити докази своєї невинності. Але піти на таке може лише той, хто вважає себе за винахідливішого й розумнішого, ніж поліція. Для професора це цілком підхожий варіант, адже вміння користуватись своїм розумом і винахідливістю — це, фактично, його професія. Чи слушно я міркую?
— Запевняю вас, усі ці припущення хибні, — енергійно заперечив Брейд.
— Не хвилюйтесь, професоре, я чую вас. Але це ще не все. Найуживаніший спосіб сфабрикувати докази своєї невинності — інсценувати замах на запідозреного. В нашій практиці, розслідуючи крадіжки з виламом, ми, криміналісти, часто доходимо висновку, що винуватець хтось із сусідів. Тоді, як правило, будинок нашого запідозреного теж виявляється окраденим. Сусіда стає однією з жертв. І що ж, по-вашому, він перестав бути злодієм?
— Отже, ви вважаєте, що то я сам змастив різьбу, а тоді зателефонував вам?
— Ви подобаєтесь мені, професоре. Але, як на мене, саме так воно й було.
Брейд узяв зі столу манометр і спокійно запитав:
— Не знадобиться вам як речовий доказ?
— Ця штука — ніякий не речовий доказ.
Брейд мовчки похитав головою. Відтак заходився протирати різьбу на манометрі та на балоні шматою, по черзі зволожуючи її спиртом та ефіром. Наостанок обдув різьбові з'єднання стисненим повітрям.
— Ґрунтовніше почищу згодом, — кинув сердито, прикручуючи манометр до балона.
Поклавши ключа, він повернувся до детектива, що пильнував за ним.
— Ви готували мені психологічну пастку, містере Дохені, — звернувся Брейд до детектива. — Але я відгадав ваш намір. Ви обплітаєте мене павутинням своїх розумувань і думаєте, що, заплутавшись у тенетах, я впаду в розпач, визнаю свою провину і ви дістанете омріяні докази для присяжників. Але ваші намагання були марні.
— Чому?
— Ваша тактика діє на винну людину, а я ні в чому не завинив. Ще й від того більше, я навіть знаю, хто справжній злочинець.
Дохені щиро всміхнувся:
— Тепер уже ви, професоре, готуєте мені психологічний тест?
— Чого не вмію, того не вмію.
— Гаразд. То хто ж убивця?
Брейд відчував: поблажливий вираз детектива, готовність терпіти цього дивака-професора мало що дратують його, але й штовхають на відчайдушний крок.
— Мені теж потрібні неспростовні докази для суду присяжних, — випалив Брейд. — Я зараз наведу їх вам. Пильнуйте-но лишень.
Він зиркнув на годинника, підійшов до телефона і накрутив внутрішній номер.
— Алло! Це ти? Професор Брейд. Чи заняття з другою групою вже закінчені? Тоді, будь ласка, мерщій до мене в кабінет, добре? — Він поклав слухавку. — Ще кілька секунд, містере Дохені!
Роберта тихенько постукала в двері, й Брейд упустив її. Вона була в сірому лабораторному халаті, більшому на кілька розмірів, місцями знебарвленому та поплямленому хімікатами і з виразною червоною плямою над верхньою кишенею, де Роберта завжди носила олівці, щоб писати на склі.