Інколи він наївно забував, що таких аспірантів жене до нього насамперед нестача або й цілковитий брак високих стипендій.
Зрештою, декотрі з його «типів» стали першорядними дослідниками, засвідчивши тим самим, що вкладені в них праця та зусилля не пішли намарне. А один з найкращих, Джеймс Спенсер, став чільним фахівцем концерну «Менінг Кемікелз» — нездійсненна мрія більшості згідливих і обмежених пристосуванців, що працювали в Ранке.
Нойфельд, незважаючи на невдалий початок, незабаром показав себе перспективним, багатонадійним дослідником. А його останні здобутки були просто-таки приголомшливі, тож ніхто вже не сумнівався, що за яких півроку Ральф під керівництвом Брейда підготує цілком пристойну дисертацію. І ось на дисертації — хрест, усе перебараньчив ціанід.
Нарешті Брейд озвався, ніби продовжуючи вголос свої журні роздуми:
— Що не кажи, а я таки маю бути в жалобі. Адже Ральф був математик з ласки божої, про такі знання я можу тільки мріяти. Удвох ми написали б чудову статтю й завиграшки видрукували в часописові «Фізична хімія»; її математична начинка звела б Літлебі з розуму.
— Доручи завершити роботу комусь іншому, — порадила Доріс.
— Можна б доручити Сімпсонові, але я не певний, чи він потягне. Крім того, завершення чужої роботи не дасть йому права на докторський ступінь, а я відповідаю за його докторську дисертацію.
— Не забувай, що ти відповідальний і за себе та за свою родину.
Брейд задумливо крутив у руках келих з краплиною напою на дні. «З чого все-таки почати розмову з Доріс?»
Але чогось придумати не встиг: згори почувся тупіт босих ніг, відтак дзвінкий дитячий голос:
— Татусю! Ти вже вдома, татусю?
Доріс рішуче рушила до сходів і, ледве стримуючи гнів, почала:
— Вірджініє…
Але Брейд перебив її:
— Дай-но мені побалакати з нею.
— Кеп Ансон дав їй теку з рукописом для тебе, — правила своєї Доріс. — Більше їй нічого сказати.
— Все одно, я хочу побалакати, — наполіг Брейд і піднявся сходами. — Що сталося, Джінні?
Присів навпочіпки і міцно пригорнув до себе дівчинку. Незабаром святкуватимемо її дванадцятиріччя, — подумав.
— Мені видалося, що ти вже повернувся, але ти не піднявся до мене сказати на добраніч. А мама відпровадила мене спати зразу ж після вечері, от я й вийшла, щоб побачити тебе, — не зовсім послідовно пояснила Джінні.
— Я дуже радий, що ти так зробила, Джінні.
— А ще мені доручено щось передати тобі.
За кілька років, — думав Брейд, слухаючи доньку, — вона наздожене матір зростом і матиме такі самі м'які темні коси та широко поставлені карі очі. Проте шкіра залишиться, мабуть, світлою, як у мене.
А Джінні не вгавала:
— Кеп Ансон завітав до нас, коли я була надворі…
— І звичайно ж рівно о п'ятій. — Брейд ледь усміхнувся. Він добре знав пунктуальність старого, що межувала з манією, і знову відчув сором, що не з'явився в умовлений час, хоча про якусь його провину і мови бути не могло.
— Атож, татусю, — підтвердила Джінні, — і він дав мені течку й звелів віддати тобі, коли ти повернешся.
— Дуже він гнівався?
— Він здавався якимось здеревілим і не сміявся.
— А де ж та тека?
— Зараз принесу: — Вона майнула до себе і повернулася з тугою течкою. — Ось вона!
— Дуже тобі вдячний, Джінні. А тепер іди спати і зачини, будь ласка, за собою двері.
— Добре, тату, — погодилася Джінні й запитала, безцільно поскубуючи пластир, що прикрашав її лівий зап'ясток, — а ви з мамою ще маєте якусь розмову?
— Так. І ми не хочемо тобі заважати. Ось чому я прошу тебе зачинити двері.
Коли він підводився, у колінах злегка хруснуло. Засунув теку з рукописом під пахву і хотів іти, але Джінні не переставала пильно дивитись на нього, в її погляді відчувалася напруженість.
— У тебе якісь клопоти на роботі, татусю?
Брейдові стало ніяково. Невже вона щось чула?
— А чому ти так думаєш, Джінні?
На обличчі Джінні виразно відбилося не тільки хвилювання, а й стурбованість.
— Часом професор Літлебі не вигнав тебе з роботи?
Брейд глибоко вдихнув повітря і кинув гостро:
— Не мели дурниць, шановна панно! Ніхто не виганяв тата! Ану марш у спальню! Швиденько!
Джінні пішла до себе, але двері лише прикрила, і Брейдові довелось підійти і хряпнути ними.