Горбань Теобальд і пані Престопіл грають, ніби на сцені. Він стоїть посеред кімнати, пригнічений фатальністю Ібсенового Освальда, пані сидить на канапі й читає свою роль, вдягнувши монокль. Теобальд грає добре, навіть дуже добре, як справжній професійний актор, жінка читає звичайним голосом, її не пробирають емоції, вона не зважає на сценічні ремарки, весь час сидить на канапі, і її звичний втомлений голос не суперечить ролі.
ГОРБАНЬ: Ще фінал, ще раз отой короткий фінал!
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Я навіть не смію подумати, яка вже пізня година. Скоро буде день!
ГОРБАНЬ: Пані, ви завжди такі добрі... Якщо... якщо нам не дано жити, то принаймні вдаваймо життя. Якщо в місті Ґоґа нічого не відбувається, то вдаваймо, що відбувається! (Підходить до неї і показує, звідки читати.) Звідси і до кінця!
Пані зітхає, поправляє монокль.
Горбань відходить назад на середину кімнати, заплющує очі.
Грають фінальну сцену з «Привидів» Ібсена.
ОСВАЛЬД: Значить, тепер тобі доведеться зробити мені цю послугу, мамо.
ФРУ АЛВІНГ (гучно вигукує): Мені!
ОСВАЛЬД: Кому ж ближче, ніж тобі?
ФРУ АЛВІНГ: Мені! Твоїй матері!
ОСВАЛЬД: Атож.
ФРУ АЛВІНГ: Мені, яка дала тобі життя!
ОСВАЛЬД: Я не просив тебе. І що за життя ти мені дала? Не треба мені його! Візьми назад!
ФРУ АЛВІНГ: Рятуйте! Рятуйте! (Біжить у передпокій.)
ОСВАЛЬД (доганяючи її): Не йди від мене. Куди ти?
ФРУ АЛВІНГ (в передпокої): За лікарем, Освальде. Пусти мене.
ОСВАЛЬД (там само): Не пущу. І ніхто сюди не ввійде. (Чути, як клацає замок.)
ФРУ АЛВІНГ (повертаючись): Освальде... Освальде... дитино моя...
ОСВАЛЬД (за нею): Невже нема в тебе у грудях серця... серця матері, якщо ти можеш бачити мої муки... і цей нестерпний страх?
ФРУ АЛВІНГ (після хвилинної мовчанки, твердо): Ось тобі моя рука.
ОСВАЛЬД: Ти згодна?..
ФРУ АЛВІНГ: Якщо це буде конче потрібно. Але цього не буде. Ні-ні, ніколи! Неможливо!
ОСВАЛЬД: Будемо сподіватися. І постараємось жити разом, якомога довше. Спасибі, мамо. (Сідає в крісло, присунуте до дивана.)
Світає. Лампа все горить на столі.
ФРУ АЛВІНГ (обережно підходить до Освальда): Ти тепер заспокоївся?
ОСВАЛЬД: Так.
ФРУ АЛВІНГ (нахиляючись до нього): Ти просто уявив собі весь цей жах, Освальде. Все це лише уява. Ти не витримав удару. Але тепер ти відпочинеш... вдома, у своєї матері, мій ненаглядний хлопчику. Все, на що тільки вкажеш, ти одержиш, як у дитинстві. Ось бачиш... припадок минув. Бачиш, як легко все обійшлося. О, я знала!.. І бачиш, Освальде, який чудовий день настає? Яскраве сонце. Тепер ти побачиш свою батьківщину в справжньому світлі. (Підходить до стола й гасить лампу.)
Сходить сонце. Льодовик і вершини скель у глибині ландшафту опромінені яскравим сяйвом вранішнього сонця.
ОСВАЛЬД (сидить, не рухаючись, у кріслі спиною до балкона й раптом говорить): Мамо, дай мені сонце.
ФРУ АЛВІНГ (біля стола, здивовано): Що ти говориш?
ОСВАЛЬД (повторює глухо, беззвучно): Сонце... Сонце...
ФРУ АЛВІНГ (кидається до нього): Освальде, що з тобою?
Освальд якось весь осунувся в кріслі, всі м’язи ослабли, обличчя бездумне; погляд тупо заглибився в простір.
(Тремтить від жаху.) Що це? (Гукає.) Освальде! Що з тобою! (Падає перед ним навколішки і трясе його.) Освальде! Освальде! Поглянь на мене! Ти не пізнаєш мене?
ОСВАЛЬД (як і раніш, беззвучно): Сонце... Сонце...
ФРУ АЛВІНГ (в розпачі схоплюється, хапає себе обома руками, рве на собі коси й кричить): Немає сил витримати!.. (Шепоче, із застиглим від жаху обличчям.) Не витримати! Ніколи! (Раптом.) Де в нього це? (Гарячково нишпорить у нього на грудях.) Ось! (Відступає на кілька кроків і кричить.) Ні! Ні! Ні!.. Так!.. Ні! Ні! (Стоїть обіч нього, вхопившись обома руками за голову, й дивиться на нього з виразом німого жаху.)
ОСВАЛЬД (сидить нерухомо, повторює тим самим тоном): Сонце... Сонце...
Пані Престопіл все дужче зморює сон, вона не встигла вимовити останні слова, як заснула, звісивши голову.