ГОРБАНЬ (вжившись у роль. Він стоїть вдивляється у щось невидиме; коли за якийсь час обертає голову, розчаровано бачить, що стара заснула. Бере обличчя в долоні, плечі здригаються від ридань): Сонце... сонце... сонце...
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (прокидається від його ридань, мацає в його бік втомленою рукою): Теобальде, що з вами? Теобальде? Навіщо ви так все берете собі до серця? Дитя моє! Скільки я вас прошу покинути акторство — ви збожеволієте, якщо будете так усім перейматися. Вам треба вчитися, я вже вам казала. Вам скоро складати іспит... ви хіба не радієте, що проходите далі?.. Ох, які ті діти легковажні, не думають про роботу, їм у голові тільки всякі бездумні фантазії! У нашої Хеди теж тільки й мови що про світ, світ, велике життя! І що тепер? Тепер її соромиться власна матір!
ГОРБАНЬ: Не кажіть так, не кажіть так, пані, може, Хеда дуже щаслива.
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Тихо, тихо, ще пан Бог вас почує!
ГОРБАНЬ: Скажу вам щиро... Якби я був дівчиною... я б теж був грішний!
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Теобальде!
ГОРБАНЬ (із запалом): Хіба ви не зауважуєте, як всі обмовляють гріх тільки тому, що бояться його блиску, бояться, що хтось може ним упиватися, коли їм самим лячно? Думаєте, так погано бути грішним? Всі би цього хотіли, але нам бракує сміливості. Ну і що, що ваша Хеда мусить спати з якимось чоловіком, який їй може і не до душі, а скільки порядних пошлюблених жінок мусять лягати в ліжко з жахом, бо їм природою не дано зазнати втіхи. Ну і що з того, однак зранку ваша Хеда купається в запашній воді та їде на автомобілі до сонця! І життя ж не тільки брудні обійми... а також квіти, блискучі роси на травах, дитячі усмішки... Хіба не є найбільшим злом народитися в місті Ґоґа? Ні, ні, пані, ціле місто заздрить вашій Хеді, і тому всі наввипередки називають її шльондрою!
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (витирає сльози): Ви такі добрі, добрі, і говорите так, щоб втішити змучену жінку... Ми більше не будемо грати, я не можу дивитися, як ви страждаєте; тепер ми щовечора будемо вчитися, щоб ви нарешті отримали підвищення на службі. А якщо вам так до вподоби театр, то ви зможете потім дістати місце в театральній конторі, як діловод наприклад, або якесь інше місце, і вам не треба буде ламати руки і ноги на сцені. (Іде до дверей, хитаючись спросоння. Стоїть якийсь час на порозі, тоді обертається.) І не гасіть світла, таке тяжке повітря... ніби щось має статися. Напевно, це через задуху. (Зникає.)
ГОРБАНЬ (гірко сміється): Статися? Тут ще ніколи нічого не ставалося. (Сідає засмучено, тоді роззувається, роздягається і лягає.)
З кімнати старих сестер — двері на балкон відчинені — лунають жваві голоси.
АФРА: Ти спиш?
ТАРБУЛА: Хто б тут спав?
АФРА: Я ані на хвилину не заплющила очей.
ТАРБУЛА: Боже, спаси й охорони нас від злого і нечистого духу!
АФРА: Отче наш, Ти, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє...
Мовчання.
АФРА (несподівано): Вже тридцять два роки!
ТАРБУЛА: Тридцять два?.. Ти потойбіч маєш когось, хто тебе чекає, а мене ніхто ніколи не захотів.
Тиша.
АФРА (неспокійно крутиться в ліжку, раптом схоплюється, не може більше витримати): Неправда, неправда... мене теж ніхто ніколи не захотів! Я обманювала, вивищувалася над тобою.
ТАРБУЛА (вражена, не може збагнути): Я не розумію...
АФРА: Я така ж самотня, як і ти. Того дня, коли він переставився... він був у розпачі, бо я не хотіла розірвати заручин... він мені все сказав у вічі. Він завжди любив тільки її і лише її, нікчемну!
Тарбула дивується.
АФРА: Я дякую Господу, що вона не знає! Нічого не відчуває! Вона душею і тілом вірить, що він любив мене, свою наречену, a на неї поласився в хіті. І втіхи взнати правду я їй ніколи не дам.
Тарбула не може прийти до тями від здивування.
Тиша.
АФРА (вагається): Тарбо, а ти віриш, що хтось... що хтось може втекти на той бік, не наклавши на себе руки?
ТАРБУЛА: Втекти на той бік? Що ти маєш на увазі?
АФРА: Ну, вчинити самогубство, але нічого самому собі не заподіяти.
ТАРБУЛА: Нічого собі не заподіяти? Але якраз те, що заподіюєш самому собі, й називається самогубством!
АФРА: А я думаю, що можна зробити по-іншому, так, це цілком можливо. Не треба забирати собі життя, можна просто не дбати за нього. Перестаєш дбати — і так, мало-помалу виберешся.
ТАРБУЛА: Навіщо ти це говориш? І без того досадно!
АФРА: А ти не думаєш, що хтось може відправитися туди, якщо просто не буде їсти?