ТАРБУЛА: Спімо, спімо! Може, зараз вдасться заснути, над ранок завжди легше засинається.
АФРА: Кажуть, що спочатку людині тяжко, але потім заклякає. Навіть втрачає відчуття голоду.
Мовчання.
АФРА: Ти спиш?
ТАРБУЛА: Намагаюся.
АФРА (вагається): Тарбо, а ти помітила, що вона вже цілий тиждень не показується?
ТАРБУЛА (випростовується, роздумує, а тоді несподівано вигукує): Ага, оце-то так! Ти боїшся, що вона втече.
АФРА: Так.
ТАРБУЛА: Боїшся, що вона втече до нього, до покійника!
АФРА: Так, Тарбо, я цього боюся. Зараз я хоча б можу думати, що там є хтось, хто, може, чекає на мене. Зараз я маю, так би мовити, любовні стосунки. А якщо там, потойбіч, поруч з ним опиниться Ельза... ні-ні, цього не повинно трапитися, завтра зранку я загляну до неї. Горе, якщо вона мене обдурила!
ТАРБУЛА: Але чому так, чому не їсти, то ж можна просто повіситися!
АФРА: Ні-ні, вона не буде вішатися! Якщо вона вчинить самогубство, вона знає, що я буду мститися, знає, що я розповім Теобальду правду про те, як вона його тієї ночі народила, винесла на поле і кинула там, і як він мало не замерз, і через це в нього пізніше текло з хребта; він би помер, якби я не завадила, я його оживила своїм диханням. Тоді вона мені пообіцяла, що ніколи не пробуватиме втекти. Я вже тридцять два роки її сторожу.
ТАРБУЛА: Мовчімо! Мовчімо!
АФРА: І за кару вона мусить жити без сина. Якби ж я хотіла все йому розповісти, видати правду про його хребет. Вона найбільше боїться синового прокляття.
ТАРБУЛА: Отче наш, Ти, що єси на небесах...
АФРА: Мене теж ніхто ніколи не захотів!
ТАРБУЛА: Хай сповниться воля Твоя, як на небі, так і на землі...
Замовкають.
У дверях своєї кімнати стоїть Хана. Вона безсило обпирається на одвірок, в руках тримає серпанок, тканина волочиться по підлозі.
Преліх вже довго чекає, не рухаючись, а потім нетерпеливиться, сідає у крісло. Коли чує на сходах її кроки, схоплюється і зустрічає дівчину, схилившись перед нею.
ПРЕЛІХ (сердито): Чому так пізно?
ХАНА (тим самим підневільним голосом, як і в першій дії при появі Преліха): Батько... посадив мене на коліна... голубив... не відпускав мене аж дотепер.
ПРЕЛІХ (грубо): Зачиніть!
Хана зачиняє двері силуваним рухом.
ПРЕЛІХ: Замкніть!
Ханині очі розширюються, вона з розпачем дивиться на нього, але негайно виконує наказ.
ПРЕЛІХ (нагинає п’яну голову, заплющує очі): Ти!
Хана ховає лице.
ПРЕЛІХ: Ти нічого не розкажеш батькові!
ХАНА (повторює за ним як лялька): Я нічого не розкажу батькові.
Преліх кидається до неї, впивається їй в губи. Вона не обороняється, в неї нема сили.
ПРЕЛІХ (піднімає її, несе до ліжка): У ліжко! У ліжко! Роздягайся...!
Ставить її на підлогу, сам сідає на стіл і починає похапливо шарпати шнурівки на черевиках, роззутися йому не дуже вдається. Бурмотить собі під ніс: «Пташечка... любонька... дитятко...»
Хана піднімає руку, відсуває трохи занавіску, яка закриває ліжко. З останніх сил обертається і бачить, як старий сластолюбець кумедно скидає з ноги черевик тремтячою рукою. У ту ж мить безсилля її покидає, на губах з’являється презирлива посмішка. Хана веде очима довкола: на комоді свічник, металевий блиск, вона похапливо його бере і кладе за шторкою на ліжко.
ХАНА (прикидається, що в пристрасті заплющує очі, протягує руку і видихає): Іди сюди!
Преліх охоплений бажанням, він ніяк не може позбутися взуття, дивиться в її бік, його манить образ жінки, яка себе дарує, він покидає роззуватися і квапиться до неї. Хриплячи, кидає її на ліжко, при цьому їх частково заступає не до кінця розсунутий балдахін. Її голос: «Першого чоловіка не забути довіку!» ...Тупий удар, з-за шторки на підлогу вивалюється тіло Преліха. Хана його вдарила свічником. Вона випростовується, стоїть, на мить здається, що на її обличчі промайнула блаженна посмішка. Потім дівчина починає ходити. Тепер добре видно, що вона усміхається! Їй з рук на підлогу глухо падає свічник, який вона досі тримала в руках. Від цього звуку Хана здригається, серйознішає. Ходить туди-сюди по кімнаті. Бере в руки той чи інший предмет, кладе його назад. На обличчі знову час від часу з’являється посмішка.
Там лежить мрець, може, він ще живий, може, його би ще можна було врятувати, але вона, як сновида, бродить по кімнаті, переставляючи речі й усміхаючись.
Дівчина потрохи приходить до тями. Ніби вертається звідкись здалека, ніби вертається з якоїсь бездонної темряви, її сліпить світло, вона часто кліпає. Кричить попри небезпеку видати себе, мацає стіну і кричить знову. Потім кидається до тіла і трусить ним. Трусить ще і ще. Схиляється над ним, обмацує обличчя, благально простягає руки, щоб він прокинувся. Мочить рушник і витирає йому чоло. Хапає те, інше. Підходить до вікна, шукає порятунку, іде до дверей, перевіряє, чи замкнені. Стоїть посеред кімнати, безумно заломлює руки. Раптом хапає тіло, кладе його на ліжко, накриває покривалом і всім, до чого може дотягнутися. Зашторює балдахін. Віддаляється від ліжка, стоїть, труситься.