Місяць закриває хмара, настає зловісна темрява, і раптом прокидається все місто. Добре видно, що ніхто не спав, всі лежали і чекали, зачаївшись у ліжках. Світяться вікна, гримають віконниці. Голови.
Горбань на мансарді й Гапіт у підвалі бігають уздовж стін, мов неспокійні тварини.
ГОЛОС ЧОЛОВІКА (ззаду за будинками з вікна через дорогу до Когось іншого, який теж вихилився з вікна): Що трапилося?
ХТОСЬ ІНШИЙ: Щось трапилося.
ГОЛОС ЧОЛОВІКА: У місті щось мусило статися.
ХТОСЬ ІНШИЙ: Всю ніч мені здавалося, що щось мусить трапитися.
ГОЛОС ЧОЛОВІКА: Дивні речі кояться сьогодні у місті!
ХТОСЬ ІНШИЙ: Завтра все почуємо!
ГОЛОС ЧОЛОВІКА: На добраніч, містянине!
ХТОСЬ ІНШИЙ: На добраніч!
Закінчуючи одягатися, до Горбаня заходить господиня.
ГОРБАНЬ (кидається до неї): Господи, що сталося?
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Не знаю. Хтось помер. Або щось таке. Я думала, мені трісне голова, Ви чули?
ГОРБАНЬ: Я нічого не чув.
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Нерівні кроки почулися в мороці, стукали по тротуару все ближче, раптом зупинилися... прямо під вікном завмерли, не хотіли рухатися далі. Мене охопив жах, я виглянула через вікно... нікого!
ГОРБАНЬ: Боже, о Боже!
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Я вам казала, що щось станеться!
ГОРБАНЬ: Але заради Бога, звідки у вас така певність?
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (роздумує): Звідки?.. Так, звідки я знаю?.. Але все місто на ногах!
ГОРБАНЬ: Ходімо подивимось!
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Я сумніваюся, що ми щось побачимо. То сталося в якійсь кімнаті.
ГОРБАНЬ: Боже мій, Боже мій!
Господиня йде, Горбань падає назад у ліжко.
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (з-за стіни): Не гасіть світла. Не гасіть світла!
АФРА (піднімає в ліжку голову): Ти щось сказала?
ТАРБУЛА: Ні, я нічого не казала. Але що сталося?
АФРА: Щось сталося. Щось сталося.
ТАРБУЛА: Хтось повісився.
АФРА (несподівано вигукує): Ельза від нас вислизнула?
ТАРБУЛА: Може бути. Цієї ночі я у все повірю.
АФРА (встає): Я йду перевірю! Не витримаю більше!
ТАРБУЛА: Чекай, куди ти підеш серед ночі!
АФРА (поспіхом накидає на себе одяг): Горе, якщо вона мене обдурила! Вчинила самогубство.
ТАРБУЛА: Стій! Схаменися!
АФРА: Я мушу перевірити! Я як на дибі. (Виходить.)
Тиша, хвилини напруженого мовчання. Видно, як Афра квапиться зі свого помешкання в сусідній будинок. Засвічується світло в кімнаті Тихої Жінки, жінка в кімнаті цілковито нерухома. Манекен? Труп?
У дверях кімнати, що враз виринула з мороку, стоїть Афра, тримаючи руку на електричному вмикачеві; посеред яскраво освітленої кімнати — величезний фотель, а в ньому дуже стара, древня жінка із заплющеними очима. Вона вже вкрита порохом, ледве що не зливається з кріслом. У кімнаті крім крісла і старої в ньому майже нема речей. Полиця з кухонним начинням, гротескний великий настінний годинник, який зупинився.
Афра тихо вигукує, стоїть, наче вкопана: стара від неї вислизнула! Кидається до неї, починає трусити. Жінка заціпеніла й нерухома. Афра трясе нею далі, тоді жінка слабо здригається, кліпає повіками, важко розплющує очі. Дивиться на гостю перед собою, не впізнає її.
ТИХА ЖІНКА: Навіщо ти мене будиш? Лиши мене... (Голова падає нижче, вона знову спить.)
АФРА (розлючено нею стрясає). Ні-ні, прокинься, глянь! Ти від мене не втечеш. О, чимало є таких, чимало! (Стара знову прокидається і здивовано дивиться на постать перед собою.) Ти хотіла мене обманути? Хотіла чкурнути до нього? Ха-ха... не вийде!
ТИХА ЖІНКА (впізнає свою суперницю, слабко скрикує, хоче піднятися, але безсило падає назад): Ти? Навіщо... навіщо ти мене будиш?
АФРА: Ти хотіла втекти звідси!
ТИХА ЖІНКА: Зовсім ні, я просто заснула, задрімала.