АФРА: Брешеш! Ти хотіла померти!
ТИХА ЖІНКА: Ні, ні... як би я могла... проти Божої волі? Якщо Його воля, якщо Його воля...!
АФРА: Ти ж ледве говориш! Ти... ти... не їси! Не споживаєш їжу, ти спеціально голодуєш, щоби померти!
ТИХА ЖІНКА (виправдовується боязко, мов дитина): Та я їм, я їм... о, я багато їм... я просто останнім часом охляла, знемогла.
АФРА (заглядає по кутах, риється в посуді). Брешеш, брешеш, ніде ані сліду їжі, ніде жодних харчів. (Показує на годинник.) І годинник зупинився!.. Хто тобі приносить хліб, хто, ти вже вісім днів не виходиш з кімнати? Стережися! Якщо ти не почнеш їсти, я розкажу йому про горб і про те, як ти його застудила. Ти, мов проклята, блукатимеш довкола, проклята ляжеш у землю! Тобі ще пощастить, якщо не потрапиш в руки жандармам, а сконаєш у тюрмі. (Видобуває звідкись шкуринку хліба, біжить до жінки і засовує їй в рот.) Жери, жери!
ТИХА ЖІНКА (покірно ковтає; з’ївши, лагідно бере її за руку): Афро, Афро, невже ти ніколи не забудеш?
АФРА: Забути? Як я можу забути, що ти відібрала в мене єдиного чоловіка, який мене любив? Ти знаєш як це — жити, коли тебе ніхто не любить? Коли в тебе нема жодної радості? Людина повинна щось мати, що-небудь, дещицю, але... ні, ні, ніколи не забуду.
ТИХА ЖІНКА: Богом тебе заклинаю, дозволь розказати правду Теобальду, дозволь бути йому матір’ю, не розказуй йому, що то я винна в його хворобі. Взамін я віддам тобі його, віддам тобі покійного, назавжди його зречуся, але дозволь пригорнути сина!
АФРА (презирливо): Яке ти маєш право дарувати мені мертвого, Ерік і так завжди був моїм! Ти задовольняла тільки його хіть, ти знаєш, що він спокусився на тебе на кілька днів, а в серці завжди любив тільки мене.
ТИХА ЖІНКА (враз розлючена, захищає себе): Брешеш, брешеш, він мені присягнув! Знай, що перед тим, як відійти, перед своєю смертю він мені заприсяг, що завжди любив тільки мене, а ти його купила, бо він не мав за що вчитися. І в могилу його звела ти, бо не хотіла дати йому свободи, боялася, що він піде до мене!
АФРА (розпачливо): То він... він... присягнув тобі?
ТИХА ЖІНКА: Отут, посеред цієї кімнати він підняв руку вгору.
АФРА (підбігає до годинника і дуже голосно його накручує): Тим більше ти мусиш жити! Тепер я тобі тим більше не дозволю! Завтра я принесу їжу сама, я стоятиму над тобою, поки не ковтнеш останній шматок... Ха-ха... ото буде гостина!
ТИХА ЖІНКА (простягає розпачливо обидві руки за нею): Афро!
Тиша, рівномірний цокіт годинника.
Арфа повертається в свою кімнату, не вмикає світло, а на запитання Тарбули: «Спиш?» — не відповідає, мовчки лягає.
Тиха Жінка кілька хвилин втуплюється скляним поглядом у двері, її дихання вирівнюється, голова падає на бильце, вона засинає.
У Ханині двері хтось нечутно стукає. Терезин м’який голос:
ТЕРЕЗА: Ви вже спите, пташечко?
ХАНА (виходить з остовпіння): Я сплю, сплю, так, сплю. (Передумує, змінює намір.) Це ти? Це ти, Терезо? Ні, ні, я ще не сплю; я подумала, це хтось інший. (Наспіх розглядається по підлозі, де лежало тіло, перевіряє, чи нема слідів убивства; побачивши, що нема жодної плями крові, підходить до дверей і відмикає їх). Це ти, Терезо, я подумала, що це хтось інший. Я так боюся.
ТЕРЕЗА (заходить): Я не могла не перевірити, що робиться нагорі... як, ви ще не в ліжку? Ану, хутко лягайте, негайно! Може, я вас приголублю, щоб вам легше засиналося. (Підходить до ліжка і береться за штори, щоб їх розсунути.)
ХАНА (блідне, докладає великих зусиль, щоб не видати себе, не підбігти і відсмикнути Терезину руку від штори; бере Терезу під руку і відводить від ліжка): Як добре бути вдома, так затишно... я нічого не боюся. Такий дивовижний спокій, спокоєм віє від приміщень. Ти знаєш, Терезочко, що спокій можна почути? Правда, прислухайся. От я прислуховуюся і кажу: спокій дзвенить. Наче коники у травах улітку.
Вона стоїть і старається розповідати щось, але при цьому тремтить всім тілом, заломлює руки, ніби засуджена до смерті.
ТЕРЕЗА: Ви занедужали, занедужали... я думала, що це тільки відмовка, щоб піти. Боже, о Боже, я як відчувала, мені щось підказувало: мусиш заглянути до неї.
ХАНА: Ні-ні, я не хвора, але мені погано, так погано... скільки всього поганого людина мусить пережити. Терезочко, обніми мене, дозволь, я тобі сяду на коліна... ось так! (Підштовхує Терезу до канапи і сідає їй на коліна.) Приголуб мене... не так, не так... притулися обличчям до мене.