ТЕРЕЗА (старій відразу ж зволожуються очі): Що з вами, що з вами, Хано, дитинко?
ХАНА: Терезочко, Терезочко, ти мусиш мені допомогти, ти єдина можеш мені допомогти!
ТЕРЕЗА (налякано): Як я можу тобі помогти? Ти ж знаєш, що я зроблю все для тебе!
ХАНА: Правда? Правда? (Дивиться на неї недовірливо, вагається.) Уяви собі, як страшно їй було повертатися, як сильно вона боялася... він знову прийде в кімнату, стане перед нею і... буде домагатися! І... може, знову в церкві дзвонитимуть, знову у вікно немилосердно битиме дзвін.
ТЕРЕЗА: Про що ви говорите?
ХАНА (дивується, що Тереза не розуміє): Я ж тобі розповідала! Та моя подруга... та дівчина, яку зґвалтував слуга!
ТЕРЕЗА: Ах, ну так... так, так.
ХАНА: Вона ж поїхала з дому на чужину... подумай тільки, як вона боялася миті, коли знову переступить поріг дому! Їй колись таки потрібно вернутися, настане час, коли вона муситиме знову зайти в ту свою кімнату і тоді... тоді... А що, якщо він знову її забажає, якщо знову її домагатиметься? Вона себе втішала безумною надією, що він не насмілиться, не насмілиться, не насмілиться, це ж не може тривати вічно! Вона повернулася, повернулася... і щойно залишилася на кілька хвилин одна, як він увійшов до кімнати, ті його слизькі руки, і став домагатися. І поводився так розв’язно... не постукав у двері, розвалився у кріслі... Боже мій, Боже мій, треба щось зробити... щось... чи це даремно...? (Розпачливо дивиться на Терезу.)
ТЕРЕЗА: Отож вона повернулася? ...Боже ж ти мій, я ж казала, що вона мусить зізнатися батькам.
ХАНА: А якщо вона... якщо вона його вже вбила?
ТЕРЕЗА: Убила? Як?.. Чому?
ХАНА: Вона ж мусила від нього звільнитися, не хотіла бути його довіку! Він вже колись її мав... першого чоловіка не забути довіку! Треба його вбити! І вона вбила, хоча й не мала такого наміру, присягаюся. Вона не хотіла йти з ним до ліжка... але він розвалився в кріслі, роззував черевики... він був таким бридким... у неї в руці опинився якийсь твердий предмет... наприклад, свічник... Він більше не хотів дихати, не хотів... лежав мертвий.
ТЕРЕЗА (озирається довкола, ніби хоче побачити, де мрець): Хано, Хано!
ХАНА: Терезочко, скажи... скажи тепер... (напружено дивиться на неї) ти би не хотіла допомогти тій дівчині? Винести тіло?
ТЕРЕЗА: Хано! Заради Бога!
ХАНА (вибирається з її обіймів): Терезочко, та двадцятилітня дівчина... їй хіба викинутися з вікна... Так чи інакше тіла треба позбутися! Ти навіть не мусиш його нести, вона сама може це зробити, але треба, щоб ти була поруч, щоб просто щось говорила...
ТЕРЕЗА (відсахується від Хани, вигукує): Хано! Хано!
ХАНА: Терезочко, тобі здається, що це справді так страшно? Я ж кажу, ти можеш просто йти поруч і щось говорити...
Тереза хоче знову щось крикнути, Хана закриває їй рот. Вони нажахано чіпляються одна за одну і тремтять. Хана розуміє, що Тереза не стане їй у пригоді, тож попри цілковиту знесиленість докладає неймовірних зусиль, щоб заспокоїтися й усміхнутися, голубить стару жінку, мов перелякану дитину, і намагається засміятися.
ХАНА: Не бійся, не бійся... Терезочко! Вона навіть ще не повернулася, вона тільки розказувала... що ж ти так переполошилася? Я просто хотіла розповісти, які думки снували в її нещасній голові там, на чужині. Хіба ти не можеш поставити себе на місце тієї переляканої душі? Вона боїться їхати додому, з жахом чекає кожних канікул. Завжди шукає приводу, щоб не приїжджати.
ТЕРЕЗА (поступово заспокоюється): Мир з вами, дитино, один Бог знає, чого ви набралися там, у світі!
ХАНА: Ми стільки ночей поруч пролежали в пансіонаті, і вона мені розповідала свої жахливі історії. Вона боялася, що справді вчинить злочин... так, як я тобі розповіла... і якось змусила мене пережити те, що я тобі щойно описала. Ой, Терезочко, так страшно, так страшно в кімнатах, а те, що ти розказала про своє життя так мене приголомшило!
ТЕРЕЗА: І навіщо, навіщо я, дурна, вам це розповіла, вам зарано у ваші літа!
ХАНА: Як ти можеш таке казати, як ти тільки можеш, ти ж знаєш, що в мене все так само. Я ніколи не зможу вийти заміж за Франка! Хіба не гріх вступати в зв’язок, такий неприродний? Я від нього втекла, щоб він потім не розчарувався. Хіба я вчинила непорядно? Було так тяжко, так тяжко, я йому сказала, що на кілька днів... він стояв біля потяга, усміхаючись... а я знала, що вже ніколи його не побачу. Бачиш, Терезочко, що зі мною сьогодні діється, тому прошу в тебе допомоги.
ТЕРЕЗА: Заспокойтеся, заспокойтеся, Хано! Нам треба поспати! Ні про що більше не думайте, відразу лягайте! Ви мусите відпочити, а тоді знайдеться щось, знайдеться якась дрібничка, і ви зможете нею жити.