ДІВЧИНА (відсувається від нього з острахом): Що тобі мариться! На добраніч! (Біжить в будинок, на мансарді якого живе Клікот.)
ХУДОЖНИК (розпачливо гукає вслід): Еммо, Еммочко почекай... як... гріот!.. Вона пішла! (Стоїть, опустивши руки.) Ну от, я знову сам! (Рюмсає.) Нема в мене нікого, сам як палець! О, щасливиця Дівчина, яку зараз стара товче... коли вона засне, матір прийде навшпиньки подивитися, чи дитина добре вкрита. (Заздрісно дивиться на будинок, де щезла дівчина. І з великою радістю помічає, що вгорі, в Клікота, ще світиться. Відразу ж починає скімлити, задерши голову.) Клікоте, Клікоте, брате мій по ремеслу, що робиш? Твориш? Твори, твори, вітчизна хропе і чекає! Я знав, що в цій годині я не сам, і лише дивуюся, як ти можеш витримати в кімнаті. У тебе, як і в мене, теж мусить бути така проклята вичовгана борозна в підлозі. Зійди униз! Дезідеріус-Алойз, спустися на кілька слів! Я запрошую тебе на чарку! Агов, агов, Дезідеріусе, подай голос... Желько, Желько, негарно прикидатися. Спускайся, маєш зараз нагоду трохи чогось дізнатися. Ти не маєш мене під рукою, коли захочеш, я не розсипаю скарби просто так... спускайся, я тобі розкажу про мистецтво нової дійсності, про листове малярство тобі розкажу! (Свистить на пальцях.)
КЛІКОТ (Почувши вигуки, перехиляється через вікно): Це ти?
ХУДОЖНИК: Легше мертвого догукатися, ніж тебе! Ну ж бо, спускайся вниз. Ходімо на чарку в «Останній гріш»!
КЛІКОТ: Чого ти так рано встав? Я не можу, я не поголився і...
ХУДОЖНИК (кидає на нього презирливий погляд і вимовляє якомога зневажливіше лише одне слово): Службовець! (Гордо розвертається і прямує на площу.)
Клікот відвертається від вікна, його погляд падає на зашморг біля стіни, він закриває очі обома долонями. Щось спадає йому на гадку, він веселішає. Жваво готує папір для письма, сідає за стіл навпроти зашморгу і починає швидко писати, час від часу здіймаючи очі до мотузки. Він здобув матеріал для оповіді.
Сяючий ранок. Дорогою йде ліхтарник і гасить ліхтарі.
З будинку виходить Тарбула з молитовником у руці, тієї ж миті площею, з-за кута Вайдиної садиби квапиться Стара Жінка, теж до церкви. Побачивши Жінку, Тарбула одразу ж починає гукати до неї.
ТАРБУЛА: Пані Жупецкі, пані Жупецкі, добрий ранок, добрий ранок! Постійте, зараз сестра надійде!
СТАРА ЖІНКА (підходить схвильована): Ви вже чули? Кажуть, сокирою, в неї вся голова розбита!
ТАРБУЛА: Хто? Що?
СТАРА ЖІНКА: Ви не чули? Французька Марія! Вночі її хтось убив. Лежить у своїй кімнаті на підлозі, вся закривавлена.
ТАРБУЛА (до Афри, яка прибігла з будинку): Афро, Афро, чуєш? Французька Марія! (До Жінки.) Я так і знала, так і знала, що щось станеться!
АФРА: Що, що...Французька Марія?
ТАРБУЛА: Її вбили. Хтось зарубав її сокирою. Уся стіна заляпана мізками!
АФРА: Єзусе! І хто ж?
СТАРА ЖІНКА: Ще невідомо, цього ще ніхто не знає.
АФРА: А звідки ви так рано дізналися?
СТАРА ЖІНКА: Звідки я знаю? Так, а звідки ж я знаю? (Раптом здивовано розуміє, що не знає, звідки новина.) Мабуть, Полона сказала, ні-ні, їй розповіла я. Вночі стояли крики. Мусило щось статися!
ТАРБУЛА (до Афри): І вона нібито напівгола! Правда ж, добродійко, вона роздягнена?
СТАРА ЖІНКА: Так-так, ледь прикрита, можна сказати, цілком гола. Один Бог знає, що він з нею зробив перед тим, як убити! Не через гроші. Вона ж ніколи нічого не мала.
ТАРБУЛА: А я думаю, що мала. Їх до неї стільки ходило!
СТАРА ЖІНКА: Так? А я не впевнена. Заглядав зрідка лише якийсь п’яничка.
АФРА: Так, її стали боятися, коли взнали, що вона має французьку хворобу. У неї на голові навіть діра, вона її добре прикривала.
ТАРБУЛА: О, вона стільки всього пережила. (Заздрісно зітхає.) То таки покарання, кара мусила її наспіти, раз вона мала стільки втіх!
АФРА: Думаєте, його знайдуть? Когось підозрюють? Хто востаннє до неї заходив? (Знає більше, ніж її співрозмовниця.)
СТАРА ЖІНКА: Я думаю, що не знайдуть. Важко вислідити, коли йдеться про таких жінок. Уявіть собі, скільки чоловіків відвідує їх, і завжди інші, вночі, незнайомці, захмелілі! О, так легко його не знайдуть!