ТЕРЕЗА (їй не подобається, що той чоловік тут): Ну, тепер ідіть, ви ж бачите, що панночка не встигає. Їй треба одягнутися.
Преліх кланяючись, зникає.
ТЕРЕЗА (коли його нема): Що той чоловік тут робить? Не знаю чому, але я не переношу його на дух.
ХАНА: Він дуже надокучливий. Прийшов розповісти про якусь серенаду.
ТЕРЕЗА: Він ніби й не робить нічого поганого, проте я вже багато разів радила господареві його звільнити.
ХАНА: Він, мабуть, хотів вислужитися, принісши ту новину.
ТЕРЕЗА: І якраз мусив про це розказати. Не міг дати потішитися несподіванкою!
ХАНА: Я не знала, як його позбутися, тому й подзвонила.
ТЕРЕЗА: Так, я бачу, що ви ще не одягнені. Але тепер, Хано, мусите поквапитися, вже час. Прибуло вже багато гостей. Барон приїхав парою коней... якби ви лише побачили! (Сміється.) У петельці така квітка, як соняшник, і ви не повірите — він п’яний. Я вже багато разів чула, що він ніколи не тверезіє, але ж посміти прийти таким у гості...! Ну, покваптеся, Хано, а тоді подзвоніть. Ви пришили квітку, щоб під час танцю вона не випала? Ваш батько такий щасливий. Не бачила його в такому доброму гуморі від похоронів. (Йде геть.)
Хана з полегшенням зітхає, хапається за обличчя, бігає по кімнаті. Тоді сідає перед дзеркалом і береться чепуритися.
Горбань Теобальд через дорогу в будинку підхоплюється, вмикає світло. Ходить туди-сюди кімнатою, сідає, бере книжку в руки. За мить її відкладає, встає посередині кімнати і починає декламувати уривок з «Привидів» Ібсена.
ГОРБАНЬ: «І можете спокійно повірити їм на слово. Між ними трапляються справжні знавці. (Хапаючись за голову.) О!.. Так закидати грязюкою те прекрасне, світле, вільне життя!» (Йому не вдається, повторює.) «Так закидати грязюкою те прекрасне...» Ні, не виходить, не виходить. (Покинувши справу, сідає назад, але знову піднімається і продовжує.) «Так, правда твоя. Мені шкодить. Усе це проклята втома, знаєш. То я піду пройдусь трохи перед обідом. Пробачте, пане пасторе. Ви вже не нарікайте на мене, — це так на мене найшло». (Далі незадоволений собою, зітхнувши, сідає. Кличе економку.) Пані Престопіл, пані Престопіл!
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (вона за стіною, тому її кімнату не видно): Що таке, пане Теобальде?
ГОРБАНЬ: Пані, а то правда, правда, що той актор мав таку саму хворобу, що й я?
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Правда, правда, пане Теобальде, в нього теж була хвора спина.
ГОРБАНЬ: А як він писався?
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Писався? Того я вже не згадаю. (Показується в дверях.) Тінтіретті, Пітіретті, якось так. Всі італійці називаються однаково.
Горбань лише киває, мовчить.
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (до Теобальда): Мушу ще хліба замісити. (Йде геть.)
ГОРБАНЬ (хоче читати, але попередня думка не виходить йому з голови): А коли ви його бачили, пані?
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (за стіною): Коли? О, вже давненько. У Трієсті, коли працювала кухаркою. Вони дуже гарно виступали, вся сцена була освітлена. А він був найкращим, так старався. Він грав якогось монстра чи злого духа. Люди хапалися за серце і плакали, коли він наближався.
ГОРБАНЬ (несподівано дуже розчарований): Пані... той актор мав фальшивий горб. Йому його зробили з паперу.
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ (не має, що на це відповісти, про таку можливість вона, мабуть, ніколи не думала і хотіла втішити Горбаня): Ні-ні, я питала у швейцара. (Вона знову у дверях, обличчя зосереджене.) Я після вистави вийшла... ви знаєте, оті, що стоять у дверях і кланяються, вони тільки для того там і стоять, щоб побажати на добраніч, і запитала в одного з них. І він сказав, що в актора справжній горб. Має його від народження.
ГОРБАНЬ (не вірить їй, мовчить): А в мене теж від народження?
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Ні, вам довго щось текло з хребта, і відтоді ви його маєте.
ГОРБАНЬ: То що ж зробила зі мною мати? Вона мене покинула?.. Ох, Боже, Боже! (Хитається туди-сюди цілим тілом.)
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Ви сердитеся на неї? Не треба, не треба, Теобальде. Один Бог знає, що там у неї було. Нам не можна судити.
ГОРБАНЬ: Проклинаю, проклинаю її... і... ні, я б усе віддав, щоб побачити нещасну! Я б її садовив на коліна і голубив!