ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Хтозна, як її, бідолашну, покарало життя. Життя кожного карає.
ГОРБАНЬ: Кожного? (Запитально підводить голову, потім ствердно її опускає.) Так, кожного. Хтось вчиться, має талант, всі ним захоплюються, і ось він мав би почати, аж раптом... (Затихає.) Чи вам теж інколи буває лячно серед ночі, коли здається, що всі втекли і покинули вас? Що ви зранку підійдете до вікна, а довкола нікого не буде?
ПАНІ ПРЕСТОПІЛ: Ох, мій безталанний хлопче! (Хрестить його.) Потерпіть ще трохи, я тільки замішу хліб, а тоді прийду до вас і ми будемо вправлятися. (Зітхнувши, іде.)
Горбань втуплює погляд перед себе, тоді читає.
Внизу в підвалі Гапіт раптом женеться наверх, прислухається біля дверей. Починає тремтіти усім тілом.
ГАПІТ (кричить): Свині, свині, свині! (Хапає ляльку і сидить так, здригаючись і оглядаючись довкола себе.)
Писар Клікот, що досі нерухомо стояв край вікна, починає рухатися по кімнаті й запалює світло. Звідкись приносить дві шкатулки, ставить одну на другу зліва на стіл біля себе і з насолодою готує папір для писання.
КЛІКОТ (пише любовний лист, вимовляє слова вголос, вслухається, як вони звучать):
«Панночко Хано!»
Ні:
«Хано!»
Ні, не так, зовсім не так.
«Через дорогу в мансарді живе чоловік, який вас кохає».
(Коли Клікот починає писати, над проспектом сходить гротескний великий місяць і стає над його вікном, ніби величезний ліхтар. Клікот перекреслює те, що написав, починає знову.)
«Я тут сиджу. Сиджу у великій кімнаті серед шаф, дзеркал, картин, за вікном висить темрява, і я Вас люблю.
Наше місто заполонене кімнатами. Усюди стіни, столи, шафи; люди кладуть руки на предмети і мають стосунки. Я маю Вас. І флейту.
Ви не знаєте чоловіка, який Вас кохає, не знаєте про його існування і скоріш за все ніколи не дізнаєтесь про нього. Довкола нас — багато життів, про які ми нічого не знаємо: вночі у столі тріснуло дерево, а ми не почули, морок, хапаючись пошматованими руками, повзе догори. Довкола нас стільки всього відбувається. Якщо людина живе сама, вона дуже тонко все чує і вміє розпізнати будь-який звук. Але Вас таке не цікавить, у Ваших вухах — гамір великого міста. Вигуки газетярів, гавкіт автомобілів. Вас не цікавитимуть шафи і рипіння у мансардах.
Заплакані принцеси, схилені голови замріяних принців... Ілюзія — це єдиний рай, з якого нас не можуть вигнати».
(Акуратно складає листок, заклеює конверт і кладе його в шкатулку зліва.)
Вулицею надходять пастор Квірін і урядовець Капс. Квірін — товстенький, розчервонілий чоловік, за пазухою несе фагот. Урядовець неймовірно довгий і худий, руками зачіпає дахи. Грає на трубі. Ніколи не сміється, філософ.
КВІРІН (пирхає зі сміху; він хоче розповісти жарт, але не може стримати сміх): Благаю тебе... благаю... хіба це чесно... що я... саме я мушу платити штраф за порушення нічного спокою... бо я — музика! (Душиться від сміху.)
Капс зносить його жарти зі стоїчним спокоєм і мертвецькою серйозністю.
КВІРІН: Але сьогодні мені не треба боятися, раз зі мною влада.
Доходять до вікна Клікота.
КВІРІН (підносить руку до рота): Няв... Няв... Він, напевно, знову ощасливить нас якимсь безсмертним творінням. Клікоте, Клікоте, довірся нам, ми будемо ласкаві до тебе!
КЛІКОТ (перехиляється через вікно, переляканим тихим голосом): Цитьте, цитьте, заради Христа! Пане, благаю вас!.. Одну мить... одну мить!
Він швидко перекладає кілька речей і виходить із кімнати з флейтою в руках. Друзяки стоять внизу, Квірін кривляється: «Цитьте, цитьте», — тоді обережно відступає, вони вдвох ідуть до ближнього ліхтаря і сідають на постамент.
Клікот виходить з дому, підібравши краї фрака, у глибоко натягнутому на голову капелюсі, і зумисне тихою ходою підходить до ліхтаря. Шепочуться, Квірін окремі слові вимовляє голосно, щоб наполохати Клікота. Всі щільно тиснуться під навіс Вайдиного будинку, під Ханине вікно, урядовець трагічним рухом подає знак — вулицею лине вражаюча музика. Ритмічний давній марш.
У будинках починається рух: Хана, причепурена до танцю, усміхаючись підходить до вікна, хоча на вулиці нікого не можливо розгледіти; за якусь мить у кімнату вбігає Тереза, теж переодягнена і весела на виду. До Горбаня відразу ж підходить пані Престопіл, її руки брудні від тіста. Сестри Тарбула й Афра не витримують у своїх ліжках і висувають цікаві носи в двері балкона. У вікнах ще багато інших голів з витріщеними очима — вони, можливо, тільки намальовані на папері. Не рухаються тільки Гапіт у підвалі й Тиха Жінка над ним.