Володар Лишевський
Подорож до двовимірників
…До планетної системи зірки Альви я вирушив наприкінці жовтня 2085 року. Навколо цієї зірки обертається 64 планети, на одній з яких, Омезі, водяться брандисти. Саме на них я й мав намір пополювати. Перед вильотом я відвідав Бюро міжзоряних подорожей і уточнив маршрут: в кінці Млечної Путі треба, як мені пояснили, повернути праворуч, а потім, за зіркою 184-А — ліворуч. Від останнього повороту до подвійної зірки Альви — лише двадцять світлових років.
Спочатку все йшло добре. Промчавши вздовж Млечної Путі, я звернув праворуч, потім — ліворуч і, встановивши автоматичне керування, ліг спати. Мені снилася Земля, зима і катання на лижах з гір: вгору-вниз, вгору-вниз. Наприкінці я навіть наважився з’їхати з трампліна. Засвистав вітер, аж сльози в очах повиступали, стрибок і, перевернувшись кілька разів у повітрі, я боляче вдарився об накатану лижню. Прокинувшись, я побачив, що лежу на підлозі каюти. Ракету трясло, мов у пропасниці. Вона то прискорювала свій рух, і мене притискало до підлоги, то уповільнювала його, і я зависав у повітрі. Крім того, ракету кидало з боку в бік.
Сяк-так діставшись до приладів, я побачив, що автоматика відмовила. Поки я спав, моя ракета залетіла у малодосліджений простір між 16 і 1600 зірками. Тепер її трясло змінне магнітне поле.
Хоч становище моє було не з найкращих, я не міг не відчути радості від ще одного зробленого відкриття: про існування в цій області Галактики змінного магнітного поля нічого не було відомо. Вимірявши силу поля і записавши його координати, я почав розмірковувати, як вирватись із залізних обіймів магнітних силових ліній. Насамперед я перевів двигуни на максимальний режим. До тремтіння, викликаного магнітним полем, додалась вібрація від шалено працюючих двигунів. Так проминуло кілька годин. Я вже почав втрачати надію, коли раптом, давши наостанку ракеті доброго стусана, магнітне поле відпустило нас.
Лихо ніколи не приходить саме. Позбавившись однієї напасті, я потрапив в іншу халепу — покажчик рівня палива стояв майже на нулі. Очевидно, від сильної вібрації розійшлися шви бака, і пальне витекло. Треба було де-небудь заправитись.
На відстані кількох мільярдів кілометрів від місця, де я знаходився, на карті було позначено планетну систему БН-618. У лоції відомостей не було: очевидно, її ніхто не відвідував. Проте я вирішив летіти до БН-618: може, все-таки пощастить заправитись.
Ця планетна система приголомшила мене своїм виглядом. Навколо плоского, як млинець, сонця обертались такі самі плоскі планети. Покладіть на стіл металевий карбованець розмістіть навколо нього дрібніші монети, і вам стане зрозуміло, що я побачив.
Природно було припустити, що на таких планетах життя неможливе. Але, на мій подив, прилади показали, що на третій від сонця планеті (як я потім дізнався, вона називалась Альдія) є живі істоти. Це мене зацікавило, і я полетів до неї.
Планета наближалась. Вона дедалі більшала і, нарешті, заступила весь видимий простір. На її поверхні нічого не було видно. Планета являла собою рівний і пустинний диск. Загальмувавши і зависнувши на невеликій висоті над нею, я повів ракету до краю диска. Ось тут і мешкали жителі Альдії.
Протягом кількох днів я вивчав планету і плоских альдіян, що жили на ній збоку. Звичайно, це було не зовсім добре. Я їх бачив, а вони мене ні. Виходило, нібито я підглядаю. Але в мене не було іншого виходу. Не міг же я сідати на нерозвідану планету.
Альдія обертається навколо своєї осі, як усяка планета. Згодом я дізнався, що напрям, в якому вона обертається, називається сходом, а протилежний — заходом. По краю Альдії ростуть дерева і стоять будинки. Вони розміщені у площині диска планети. У цій же площині переміщаються жителі. Тому, зустрічаючи дерево, вони змушені або перелізати через нього або його спилювати (рис. 1).
Тіла жителів Альдії нагадують прямокутні трикутники. Альдіяни мають руки, ноги й одне око. Щоб пропустити одне одного, двоє жителів планети повинні рухатись або один під одним, або перестрибувати один через одного, як це зробили б двоє акробатів на туго натягнутому канаті.
Усі чоловіки народжуються з обличчями, спрямованими на схід, а жінки — на захід. Така орієнтація зберігається у альдіян до самої смерті, бо для плоских істот (двовимірників) немає способу повернутись, не виходячи у третій вимір.
Поцілувати дружину чи дочку альдіянинові просто. А от щоб поцілувати сина, батькові доводиться перевертати його догори ногами (рис. 2).
Щоб побачити, що робиться позаду, альдіянин повинен стати на руки або скористатися дзеркалом. Оскільки другий спосіб зручніший, то жоден з жителів Альдії не виходить з дому без дзеркала. І в будинках двовимірників багато дзеркал.