- От ти завжди, Семйон, брехні всілякі розводиш, а про діло забуваєш. Згортай ці онучі та заводь мотор.
Юнга згорнув вітрило, обв’язав його разом з дрючком мотузкою і заходився поратися біля мотора. Мотор, при всіх своїх перевагах, мав одну ваду. Хазяїн так поставив його в човні, що корбу вже не було як прилаштувати. Заводити доводилося досить примітивним способом - намотуй пасок на маховик і смикай. Купчик розперезався, намотав на маховик пояс. Смик! Глухе чах-чах... Смик! Чах-чах...
Минуло півгодини. Хазяїн-дідок не брехав: головне завести, а там піде - не зупиниш. З Купчика вже третій піт зійшов, а моторяка тільки сопе та кахикає, як його колишній господар. Семен Михайлович знесилено присів на лавку.
- Може, ви, товаришу капітан, розпережетесь. У вас пояс довший, бо мій розгону не дає.
Галасун з готовністю розперезався і простягнув реміняку юнзі.
- Хе! Хе... Ні, ви вже самі, товаришу капітан, спробуйте. У вас руки таки довші, бо мої розгону не дають. Віддихаюся трохи.
Галасун набурмосився, але заявив бадьоро:
- Ми його, звірюку, з ходу зараз! Раціо? Раціо! - Він, крекчучи, зігнувся над мотором.
Смик! Кахи-кахи... Смик! Кахи-кахи...
Минуло ще півгодини. Аргонавти сиділи на лавці, витирали мокрими тільниками лоби. Саме цієї миті над бортом показалася голова Кацо:
- Як - діла - морячки?
Морячки тільки сопли.
- От що! - подумавши, мовив Галасун. - До кожного діла раціоналізацію треба прикласти, передове щоб, натурально, прогресивне. Раціо? Раціо! Неси, Семйон, шнур.
Панько Федорович намотав капроновий шнур на маховик, обернувся з вільним кінцем до Кацо:
- Виручай. Тримай кінець добре в зубах, і - на всі свої вузли від човна! Раціо? Раціо!
Кацо охоче затис шнур гострими зубами і - геть від човна вбік! З вихлопної труби: кахи-кахи-кахи... Мотор зайшовся глибоким суцільним кашлем, ніби вхопив гостре запалення обох циліндрів. Коли Кацо відплив уже метрів за сімдесят від човна, з труби вирвався густий-прегустий клубок диму, а за ним - п’ятиметровий язик вогню і - тах-тах-тах-тах-тах! Моторяка-звірюка, технічне диво атомного віку, найнадійніший у світі Л-6 запрацював!
4. ПОЗАЧЕРГОВЕ ЗАСІДАННЯ РАДИ ДЕСЯТЬОХ.
ПЕРЕПОЛОХ НА ЕЛЬДОРАДО
Енц нервував. До початку позачергового засідання Ради десятьох лишалося менше двох годин, а... Надто все це скидається на дешевий першоквітневий жарт! Кілька ідіотських фраз, певно, цілком випадкових, а клопоту по саму зав’язку. І чого це Міс-і-Сіпі так заповзятливо вхопилася за ті кілька слів? Якщо реагувати на всі потойбічні викрутаси, ніяке снотворне не допоможе. Треба змінити роботу. Самому починає верзтися казна-що! От тільки з’ясує все з цими київськими хохмачами і обов’язково і перекваліфікується. Обов’язково!
Він вийшов з-за столу, зупинився на хвильку біля невеликого акваріума, бездумно спостерігаючи за метушнею рибок. Вони тицялися носами в мініатюрні камінчики, ніби обнюхували м’яке волоття водоростей, снували з кутка в куток.
- Точнісінько, як ми! - чортихнувся Енц і підійшов до столу.
Натиснув клавішу селектора.
- Ну, що там у вас?! - запитав сердито, різко.
Мелодійний дівочий голос незворушно повідомив:
- Як і раніше, добродію Енц. Крім висхідного матеріалу, нічого нового.
- О-о-о! - майже простогнав Енц. - Висхідний матеріал... Матеріал!Анекдот, першоквітнева київська хо-хма, а не матеріал. А ви, люба Па-де-Па, невиправні. Поменше б слухали отіпотойбічні джазики, було б, повірте, ліпше і для нас, і для вас. Тоді ви, певно, зуміли б дати раду цим кільком ідіотським фразам...
- Я не розумію, добродію Енц, який стосунок мають...
- А що ви взагалі розумієте, дівчисько?! - уже не міг себе стримати Енц. - У вас тільки танцюльки в голові. А це має безпосередній стосунок до роботи. Розумієте?!
- Зрозуміла, - так само незворушно звучав дівочий голос. - Зрозуміла, о вельмишановний добродію Енц. Вам слід перепочити в бухті Дельфінів. У вас розлад нервової системи і...
- Що-о-о? - заволав Енц. - Чи не забагато дозволяєте собі? Га?! - Селектор мовчав. Дівчисько відімкнулося. - Ще тільки цього мені бракувало! Дискусійний клуб, а не інформаційний центр!
Енц пирхнув і помчав до операторської.
Операторська являла собою просторий прямокутний зал. Прозоре склепіння підпирали ребристі золоті колони. Вони виходили крізь склепіння і товщу води на поверхню океану. Там колони завершувалися концентричними майданчиками, на яких встановлені антени, різні звуковловлюючі прилади. Сигнали від приладів надходили по кабелях, прокладених у колонах, сюди, в операторську, до блоків електроннообчислювальних машин, що фіксували сприйняту інформацію.
Все тут вражало чистотою, довершеністю форм і ліній, все пишалося своєю надійністю, точністю. І відтак ще більше все дратувало тепер Енца. Він ніяк не міг повернути втрачене самовладання. За своїми столиками на стільцях-вертушках сиділи оператори в синіх робочих блузах. На нагрудних кишенях блуз виблискували сталеві значки з літерами “ІЦ”. Енц швидко відшукав очима Па-де-Па. Те, що побачив і почув, переповнило чашу його терпіння. На столику Па-де-Па блимав блідо-зеленим вічком звичайнісінький контрольний радіоприймач-транзистор.. З Лондона якраз вели передачу для любителів джазової музики. Па-де-Па сиділа, засунувши руки в кишені шортів, і поводила станом в такт музиці.
Енц постояв біля неї. Скреготнув зубами. Вимкнув транзистор і, намагаючись говорити якнайспокійніше, зауважив:
- Коли ваші батьки, Па-де-Па, зважилися збільшити населення Ельдорадо на одну одиницю, вони забули, певно, порадитися з Біоцентром. Вони й не підозрювали, що їхні гени дадуть у сумі такий невтішний результат.
Па-де-Па привітно усміхнулася йому у відповідь:
- Добродію Енц, ви не позбавлені спостережливості. Але ж зрозумійте: коли мої батьки здійснювали цю відповідальну акцію, я ще не могла допомогти їм розумною порадою.
- Чому ви в робочий час відволікаєтеся дурницями? - вже спокійніше запитав Енц. - Зрозумійте: за якихось півтори години я мушу доповідати!
І тут личко дівчини спохмурніло, кирпатенький ніс вкрився рясними крапельками поту, а на віях забриніли сльози:
- Хіба я винна, добродію Енц? Анічогісінько не виходить. Я все звірила, все!
- Заспокойтесь. Ну, заспокойтеся, Па. Ви мене роздратували, образили, а я ще тепер маю й утішати вас. Чи не так? Киньте ці дівочі вибрики і відповідайте до ладу. Чуєте?
Дівчина втерла носовичком очі, звелася з вертушки і повела Енца мимо блоків, вишикуваних попід стіною.
- Що я можу розповісти вам? Ви ж знаєте, що ось цей блок мовчав з того часу, як його поставили тут. А ви знаєте, що поставили його ще задовго до того, як мої батьки зважилися... Як тільки засвітилася сигнальна лампочка, я миттю ввімкнула магнітофон, фіксатор координат і контрольний приймач. Розмова записана чисто. Чи не так? Ви звеліли перевірити, хто такі автори розмови. Я закодувала їхні прізвища і звірила на всіх блоках пам’яті, на всіх...
- Повторіть, будьте ласкаві, на яких саме.
Дівчина ображено надула губи - знову не довіряють! - і почала перераховувати, загинаючи пальці на лівій, а потім на правій руці:
- Блок видатних державних діячів, блок учених і винахідників, блок письменників-фантастів, блок уславлених мандрівників, блок шизофреників з ідеєю фікс, блок вундеркіндів, блок диктаторів...
- Гаразд, годі! І що ж?
- Ну, нема, не зафіксовано у нас ніде таких прізвищ, добродію Енц, - знову готова була заплакати Па-де-Па. - Галасун і Купчик, Галасун і Купчик... Нема! Вони тривіальні, пересічні. Вони не видатні! Що я можу вдіяти?
Енц пошкріб пальцем за вухом і роздратовано пробурмотів:
- Казна-що! Казна-що! Мільярди, трильйони одиниць інформації! Гори непотребу!
Саме в цей час блок, наладований на розмови про Ельдорадо, ожив. Сигнальна лампочка контрольного приймача засвітилася. Енц і Па-де-Па почули голоси Галасуна і Купчика...