- М-да-а, Семйон, чого тільки не списують, особливо ж у сільській споживчій кооперації. Приїдеш, бувало, дивишся акти... Списали масло, бо згіркло, списали сир і ковбаску, бо зацвіли. Ну, натурально, молоде-зелене, на цьому й точку поставило б. Та не на такого напали! Якщо вже закуску списали, то треба шукати й актів на коньячок, горілочку, шампанське...
- Ну, товаришу капітан, це вже ви... - зауважив Семен Михайлович. - Після прийому спиртного в скляній тарі вже не спишеш.
- І після прийому можна, Семйон! Я знаю такі случаї, коли один і той же маргарин тричі списували, коли списали золоті часики наручні, жіночі, бо пацюк ремінець перегриз. Що-небудь та можна завжди списати, а гроші на випивку членам ревізійної комісії. Ну, я проти цього діла воопче не дуже озлоблений, бо вже як вони там не викручуються, а все-таки не на вітер летять гроші, на пользу йдуть, для здоровля служать. І бомажки в порядку. Раціо? Раціо! Але ж скіки ще, Семйон, єсть дурнів геть, можна сказати, бесполєзних. Пам’ятаю, одному містечку районному виділили 120 тисяч. Ну, натурально, щоб вулиці попідправляли, а кой-де і позамощували, щоб деревець насадили і таке всяке. Раціо? Раціо! Так що ж ти, здогадайся, вони придумали? Ніколи не здогадаєшся. У тому містечку керівництво страшно футболом інтересуїться. І думали-гадали, як би команду сотворить таку, щоб і з Києвом навіть, не те що з областю потягатися можна було. Команду вони сяк-так нашкрябали, та хто ж приїде солідний у містечко грати, коли там і стадіону нема. Ну, натурально, взяли вони на ті гроші та відгрохали на пустирі стадіон. З лавками, з центральною трибуною. Щоб від столиці не відставать. Ну, натурально, музика, фізкультурники марширують. Урочисте откритіе, парад. Раціо? Раціо! А на ранок стадіон - як корова язиком злизала! Кілочки з землі і ті повитягували. А про лавки та трибуни - і не питай... Тіко ж ти нікому-нікому!
- А що ж таке сталося?
- А сталося... Болільників, натурально, в містечку багато, а застройщиків більше. От вони й розтягли, дошки та кілки. Раціо? Раціо!
Семен Михайлович зауважив, що цей приклад якось не в’яжеться з переконаннями Панька Федоровича. Які б вони, мовляв, у тому містечку не були дурні, але ж дошки та стовпці пішли в діло, на користь.
- Воопче, да! Я, працюючи в облфо, так і зрозумів: що б не робилося, що б не творилося, а якщо глянути в корінь, то все на пользу іде, бо, як сказано, все - для человєка! Тіко щось не всі згодні були зо мною, і мене вскорості перевели на відповідальнішу роботу.
- Ну, а тим за стадіон влетіло, еге ж?
- Ти що, Семйон?! Вони на іншому мероприятії погоріли. Не повіриш на чому саме. На автокатафалку...
- На чому, на чому?
- Ти що? В городі живеш, а не знаєш? Автокатафалк - ну, той же автобус, тіко, натурально, пристосований для перевозок з цього світу на той.
- Та знаю, але як можна погоріти...
- Не перебанчай, коли начальство говоре! Отож і кажу - з цього світу на той. Бо в нашому комунгоспі товариші, як і я, за все нове, прогресивне. Тіко біда, що наперед не знаєш, чи продвинешся на прогресивному, чи погориш... М-да! Так-от, вони рішили не відставать від города, а лоскоріше стирать різницю між городом і великим селом. І наказав комунгосп виписать автокатафалк. Щоб як помер хто - швиденько його запхнути у кузов і, натурально, на цвинтар. А то що виходить? Вріже дуба якась старушенція, а процесія все одно добру годину тягнеться через містечко. Раз по раз зупиняється, оркестр, натурально, своєї витина. Ну, і двіжєніє, яке не є, а паралізується, з графіка вибивається. І служащі з контор вибігають. Починаються всякі нездорові розговори - а хто помер, а чого помер, а чи від раку помер, чи в райлїкарні прирізали. Ну, і всяке таке. Автокатафалк прибув, а от желающих по-сучасному перебраться на той світ нема. Бо нове, прогресивне, натурально, з трудом дорогу пробиває. Звикли отак без поспіху хоронить - і хоч ти їм кілок на голові теши! Воно, правда, воопче похоронів малувато, бо маленьке містечко, сказати б, просто велике село. Я завсігди за передове, прогресивне. Я показав би лічний примєр, так для примєру ж не помреш. Так що нерентабельним оказався автокатафалк. Ну, стояв він, стояв у дворі комунгоспу, але ж, натурально, не Іржавіти техніці без діла. І воопче на даному етапі всюди наукова організація праці вимагається. Сушили, сушили в комунгоспі голови - як же його спользовать по-науковому. І таки надумали! Кому треба картопельку з городу привезти чи, к примєру, оркестр на свайбу доставить - завсігда пожалуста. Плати гроші - і бери автокатафалк. Або, к примєру, учрєждєніє яке в ліс виїжджає на майовку чи там по грибочки. І дуже вдобним виявився автокатафалк. Там, знаєш, - по боках сидіння, а посередині такі спеціальні коліщатка, - натурально, щоб труну було зручно засовувати. Так на ті коліщатка дошку широку приладнали. В о раціональ зація вийшлаї і мшіки, і випивших дуже вдобно згружать. М-да! Приключка вийшла невзабарі неприятна, У тому містечку откормочний пункт хороший, ну, і з області заказали, щоб на празники підкинули кілька туш гарненьких свинячих, баранячих. По закону, натурально, по себестоїмості. Їм і підкинули автокатафалком. На цьому й погоріли! Скільки потім не пояснювали, не доказували, що й одного мерця ще не возили автокатафалком, що похоронного на ньому - тіко чорна смуга попід вікнами, а так воопче машина весела, - нічого не помогло.
- А куди ж вас після облфо висунули?
- Ох, ти ж, Семйон, Семйон! Тобі тільки б теревені розводити, а до роботи не дуже гарячий. Заготовляй краще планктон на вечерю.
- Та ще встигну, його он скільки! Заготовиш, а він, гляди, скисне. Ми свіженького...
- Тоді сідай за правила судновождєнія.
- Та я ж їх уже геть чисто визубрив.
- Так уже й визубрив... Ану, бери свисток! Так... Ану, подать мені сигнал “чєловєк за бортом”!
Купчик тричі протяжно засюрчав у міліцейський сюрчик.
- Правильно. Ану - “я вас поняв”...
Купчик видав дві коротких і одну довгу трелі.
- Правильно. Молодець, юнга. “Сигнал попередження”!
Купчик коротко свиснув чотири рази. Панько Федорович зачудовано звів докупи вигорілі брови:
- З тебе, Семйон, неабиякий моряцюга вийшов би. І чого тебе кинула судьба на заготовки?
- Ах, товаришу капітан, - сумно усміхнувся Купчик. - Судьба сліпа. Думаєте, вона не помилилася, коли кинула вас на керівну роботу? З вас такий би капітан, такий морський вовк вийшов би, що куди там...
- Но-но, Семйон, я й на суші накомандувався і, думаю, ще покомандую. - Він, крекчучи, заліз в будку, виліз звідти з портфелем. Витяг замусолений загальний зошит, в якому робив акуратні записи ще на курсах судноводіїв-любителів. - Бери. Повтори ще раз.
- І що у вас за звичка, товаришу капітан, - скривився Купчик, - ніколи мене без діла не залишите. Я вже ж і спросоння можу відповідати.
- Не канюч, юнга! Звичка у мене правильна. Ще в армії, як був старшиною, привчили: не лишай солдата, не лишай подчиньонного без діла. Залишиш - у нього всякі мислі неуставні можуть появитися. К примєру, про самоволку, про женщин.
- О господи! - застогнав юнга. - Та я вже й на суші давно перестав про женщин думать. А самоволка... У воду пірну, чи що?
- Не балакай лишнього, - обірвав його Галасун. - Тут тобі не Подол, а море. Тут залізна дисципліна потрібна, інакше не бачити нам Ельдорадо, як своєї потилиці.
Купчик набурмосився і уткнувся в загальний зошит, а Панько Федорович набив люльку тютюном “Моряк”, засмалив. Потупцяв по човну туди-сюди, зазирнув у бачок для пального і скрикнув перелякано:
- Семйон! Семйон! Ти тільки глянь... Та кинь ти ці “Правила”, швидше заливай бак. Тільки-но заправляли, а вже майже порожній.