“Звірюка” справді поглинав воду, приправлену автолом, з незвичайною пожадливістю. Ніби спрага невтолима його мучила. Клопоту в аргонавтів прибавилося. Тепер вони почергово несли вахту, раз по раз доливаючи в бачок води. Але ходу човен не збавляв, і незабаром на горизонті вималювався високий південний оцупок Піренейського півострова.
Ура! Ура! Ура!
Гібралтар!!!
●
Ураган, як годиться, налетів несподівано. Чорні звихрені хмари низько налягли на воду, вітер здіймав хвилю за хвилею, і невдовзі все навколо збаламутилося, захрипіло, заходило у пекельній круговерті. Човен аргонавтів, мов тріску, пожбурило вгору, вниз. Ізнову - вгору, вниз. Та так, що голова пішла обертом, що кров холола в жилах. По кабіні, по фальшборту з ревищем застугоніла вода. Купчика не знесло в океан тільки тому, що обіруч уп’явся в стерно. Капітан обняв щоглу, як молодий молоду весільної ночі.
Човен залило водою, і тримався він на поверхні, хоч і осів помітно, тільки завдяки рятівним в’язкам очерету з дніпровських плавнів.
Мотор Л-6, цей “звірюка”, цей невибагливий пристаркуватий торохтій, це диво техніки атомного віку, поряд з яким усі ракетні сопла і атомні топки - ніщо, невинний дитячий лепет, так от, кажу я, мотор Л-6 замовк. Будемо знати міру, мій читачу. Вода в бачку - це ще півбіди, хоч воно і межує з фантастикою. Але вода в акумуляторі, в магнето, на свічках -це вже занадто. Занадто багато води...
Але облишмо мотор. Найдорожчий капітал - людина. А цей капітал мав жалюгідний вигляд. Власне кажучи, який він мав вигляд, важко було б уторопати, бо по головах, по зігнутих спинах Галасуна і Купчика перекочувалися з сатанинським ревищем величезні водяні вали. За що ж ти, стихіє, так немилосердно караєш сміливців?! Чи тобі жаль стало тих кількох каністр води, що заправили вони в бачок? Але ж вона повернулася назад до тебе. Чи ти, стихіє, гадаєш, що ці двоє осквернили, тебе? Але ж скільки вивалюють у тебе з громохких тисячолюдний лайнерів усякого непотребу, а ти тільки покірно лащишся до тих велетів. І знайшла ж на кому відігратися! І не сором тобі, стихіє?
Е-е-ех... Не було справедливості на білому світі і нема. А Кацо? Де ж ти, вірний супутнику і товаришу? А-а-а... Не питаймо. Бо йому в ці хвилини теж не з медом. У нього ж, на відміну від нас, дихання - процес усвідомлений. Він і спить, заплющивши тільки одне око, бо другим стежить за хвилею, щоб не набрати в легенді води, не закашлятися. Тепер бідний дельфін, як не витріщав очі, ледве встигав відпирхуватися та відкашлюватися.
Коли за дві години ураган ущух так само несподівано, як і зірвався з цепу, капітан і юнга довго не могли прийти до тями. Вони тільки схлипували та спльовували солону воду.
- Де ж це ми, Семене Михайловичу? - перший обізвався Панько Федорович.
Семен Михайлович гикнув - його страшенно нудило. Ще полив собі мокрі коліна жовто-зеленою рідиною, повів зачумленими очима навколо.
- Хто ж його знає, товаришу капітан. Десь позад нас має бути Гібралтар. Але де зад, де перед?
Можна було б, звісно, порюмсати та побідувати, але не ібуло на горювання часу. Треба рятувати в човні те, що вціліло. Добре, що хоч дверцята кабіни були причинені, а то все добро знесло б в океан. Купчик взяв відро, що плавало перед ним, Галасун виловив у кабіні свій моряцький кашкет - почали вихлюпувати воду. Підплив Кацо, глянув у човен і жахнувся, але тут і він нічим не міг допомогти.
Поволі води в човні меншало, і аргонавти побачили найстрашніше. Залишки харчів. Лежали вони у невеличкому кормовому відсіку, а тепер... На дні тоненький шар манної крупи, кілька кусників мокрих сухариків. І все. Газова плитка з балончиками вціліла, та що тепер на ній звариш? Одіж і постіль в кабіні мокрі до нитки. Папери, особиста справа на Кацо розлізлися на кланцур’я. Тільки обидві карти в поліетиленовому мішечку, касетки з відзнятою і чистою стрічкою та аварійна пачка сірників, що зберігалися там же, були сухі.
Це сталося надвечір 26 вересня, в понеділок. А ще кажуть, ніби вірити в прикмети - марновірство, безглуздя. Після того понеділка аргонавти цілий тиждень дрейфували на виході в Атлантичний океан, десь на траверзі Ліссабон - Касабланка. Мотор не заводився, хоч його й просушили, і на маховик намотували стометровий капроновий шнур, який щодуху цурпелив Кацо. Дивуватися нічого, хоч іскра і з’явилася, але ніякою шарпаниною не можна було довести температуру циліндрів до потрібного рівня. Ковдру-вітрило шторм зніс у море. Аргонавти позшивали докупи все, що лишилося - ліжник, пошиванку і напірник, дві пари сподників, тільники. Але після шторму, як на зло, такий штиль влігся на Атлантиці - хоч сам надимай щоки і дми у вітрило. Картатий зшиток теліпався на щоглі безглуздим абстракціоністським полотном. Кацо було взяв човен на буксир, але ж надовго його не вистачило, вибився із сил.
На шостий день після шторму перед Галасуном і Купчиком на весь зріст постала загроза голодної смерті. Обидва ремінці вони вже згризли, залишився один передок з колишніх чудових хромових чобіт Галасуна. Та який з того передка наїдок? Аргонавти, прицмакуючи язиками, згадували, які смачні були розварені в каструльці підметки. А от з передка і навару чортма, і на зуби нічого покласти. Запах гуталіну витав над човном. Аргонавтів нудило.
А планктон? Чому ж вони, сердешні, про рятівний планктон забули? Ах, читачу, планктон ніяк не лізе в горлянку. Не лізе, та й годі. Скільки б дисертацій з цього приводу не писали.
Купчик легше переносив голод. А от Галасун... Страшно глянути. Щоки позападали, вилиці загострилися, шкіра на тілі пообвисла, стирчали у всі боки гострі маслаки. Обидва давно не голені. Дисципліна похитнулася.
Галасун сидів на лавці, спершись спиною на кабіну. Він накинув на плечі синій дощовик - сонце немилосердно припікало. Купчик притулився біля мотора в майці і картузику. Нижня щелепа відвисла, як у загнаного пса, два рядки штучних зубів безглуздо виблискували проти сліпучого сонця.
- Та повиймай свої придуркуваті щелепи, телепню! Тіко дратуєш...
Купчик зміряв байдужим поглядом капітана і, перейшовши на “ти”, огризнувся мляво:
- Не гавкай. І так на душі гидко...
- Но-но, Семйон! Не балакай лишнього! Не забувай - капітан тут я!
- Капітан... - зневажливо скривив губи Семен Михайлович і плюнув за борт. - Мокра курка, а не капітан.
- Бо команда вошива! Приготувався, називається, в експедицію! Харч треба було в баночки та кришками позакривать, а не в торби, кульки... Раціо? Раціо! От і клацай тепер своїми денними щелепами!
- От і клацаю, бо маю вошивого начальника. Тепер розумний, а про що раніше думав? У тебе ж великий опит руководящої роботи? То й мав би все передбачити. І навіщо зв’язався з отакою мамалиґою?..
Галасун мовчав. Він зрозумів: на судні визріває бунт матросів.
Так вони довго-довго сиділи мовчки. А на горизонті - ні берега, ні димку. Скільки раніше пароплавів, танкерів, теплоходів стрічалося їм на путі! Завбачливо обминали їх, аби не приставав ніхто - а куди, а чого? А ось тепер, як на зло, і шхуна паршивенька не попадеться. Тільки Кацо борсається собі безклопітно - то зникне, то знову появиться біля човна. Панько Федорович уже не перший день поглядав на нього недобрим голодним оком, але ж набої до двостволки геть замокли - самі осічки дає рушниця.
Вранці 2 жовтня Кацо, спершись плавцями на очеретяну в’язку, почав підбадьорювати аргонавтів. Не можна опускати рук, мовляв, треба щось робити, а то ж і справді можна дуба врізати, Галасун з Купчиком посилали дельфіна під три чорти, але той не відставав. “Чому - б - не - спробувати - ловити - рибку?” - перепитав він. Галасун відповів: він навіть на Дніпрі цим не захоплювався. Купчик теж ніколи вудки в руках не тримав. І як, і на що ловиться вона в океані, невідомо. І що на гачок наживити? Хіба що Купчика? Кацо запропонував спробувати ловити на “самодура”. Він розповів, як це робиться. До кінця жилки прив’язується чималенький важок. За метр від важка починають прив’язувати гачки - штук п’ять-десять на віддалі 10-15 сантиметрів один від одного. До гачків прив’язують що-небудь яскраве, червоне - кусники ниток чи ганчірок. Так на Чорному морі ставридку ловлять. Він сам спостерігав. Опускають жилку вглиб метрів на 20, 30, а то й п’ятдесят - і смик, смик... Приваблена строкатими ниточками ставрида потрапляє на гачок. Зовсім непогано інколи виходить. Намотуєш жилку на котушку, дивись - на кожному гачку по ставридці.