- Іди, Микольцю, спочивай. Укладіть його та гарненько вкрийте. Чи ж не бачите, чоловік божий з дороги натомився...
Сагайдачний ще якийсь час позирав задумливо на пергамент, потому згорнув його і віддав джурі.
- Така-то з нашим Миколкою приключка вийшла, братове... Не відаю, чи кидали його у воду і де справді поділася в позаторішнім бою Семирозумова чайка з доброю чвертю вашого куреня. А що сходив Миколка ті государства, то правда... Коли ще парубком учився в Острозькому колегіумі на хвилозопа, читав і я про такий край, де золото під ногами як гній, як сміття... Тільки то стара-престара оповідка, казка, яких і в нашому краї; вистача. Видать, наслухався Миколка тих казок, та й не витримала слабка голова, зсунувся козак з розуму. Жалько його, та нічого тут не вдієш. Блаженний, божий він тепер чоловік. Не чіпайте його.
Так ніхто й не чіпав Миколку, ніхто від нього не чув більше смішних історій-оповідок. Ані в походи, ані до роботи, що тями потребує, його не кликали. Стеріг він курінь мовчки. Тільки як побаче золоті монети у кого в пригоршні, то очі так і зблиснуть, хоча ж ніколи до грошви жадоби не мав. Не брав його ні холод, ні голод, ні вошва густа, бо ж блаженним він став. І, як кожен блаженний, прожив до глибокої старості. Пережив Миколка і Сагайдачного, й інших отаманів, а віддав богові душу відразу після смерті найславетнішого з усіх отаманів - Івана Сірка, десь у травні 1680 року. А карта, де ото він нігтем черкнув, прислужилася ще не одній раді козацької старшини, переходила вона з рук у руки, з рук у руки. А як уже потрапила разом з пожовклим запліснявілим стародруком у Київ до когось на горище, того не знаю, а брехати не стану, бо це ж не просто повість чи роман, а документальна штука.
9. СВЯТКОВА ВИСТАВА ДЛЯ ГОСТЕЙ.
НАРАДА НА ВИСОКОМУ РІВНІ - В НУЖНИКУ
З високої бані Форуму на затемнені трибуни, на концентричну арену полилося мерехтливе голубе сяйво. Потому високо вгорі спалахнула райдужна гама барв і розтала... Десь озвалися ледь чутні дзвіночки, зродилися глибокі, повільно стихаючі звуки, ніби великі важкі краплини падають у глибочезний колодязь і лунко розбиваються об воду. Таємничі шерехи, шелест вітру, шелест нескінченного простору... З тих звуків народжувалася тремтлива глибинна мелодія, вона відлунювала загадкою і тривогою, потягом до незвіданого і ледве вловимим острахом. Барви бані мінялися - то вони палахкотіли рожево-білим цвітом, то раптом спалахували, - в унісон музиці, - червоним полум’ям, то стихали синьо, фіолетово...
Не можна було добрати, чи це на дівчині така тонка, аж непомітна тканина, чи вона натерла тіло якоюсь особливою речовиною. Її стан залишав після себе фосфоричний слід, а з волосся при різких рухах осипалися легкі снопи іскристих зірочок. Партнер танцюристки був щільно обтягнений срібним, аж металевим лискучим трико. Вони то рвучко кружляли, то злітали стрімко у повітря, то вона завмирала в його трепетних обіймах. Хоча ті рухи, той калейдоскопічний каскад поворотів, зльотів, завмирань і виконувалися з майстерною, чіткою відточеністю, та створювалося враження, що це імпровізація, що танець народжується зараз, на твоїх очах. Зрештою, так воно почасти й було.
- Космічний етюд, - пояснював Галасуну і Купчику Тау. - Виконують Па-де-Па і Енц, керівник потойбічної філії ІЦ. Зараз вони зображають... Ні, певно неможливо чітко визначити зміст етюду. Але в цілому тут розробляється тема пошуку космонавтами обжитої планети, де чекають від нас звістки співвітчизники. Бачите - він увесь час ніби наздоганяє її, ніби от-от сягне...
Після космічного етюду арена миттю перетворилася на містке водоймище. З води виринули три дельфіни. В такт швидкій енергійній музиці вони високо злетіли вгору, пірнули і підпливли до помосту. Їх осідлали два чоловіки і жінка в яскравому купальнику з червоною шапочкою на голові. По команді судді дельфіни стрімко понеслися по колу наввипередки. Публіка підбадьорювала їх вигуками, свистом. Диктор оголосив: “Останнє десяте коло! Хто ж з наших найпрудкіших побратимів буде перший? Поки що попереду Моро з добродієм Синапсом на спині. Вперед виривається Атлетіко а добродійкою Міс-і-Сіпі! Фініш! Переміг Атлетіко і наша вельмишановна Міс-і-Сіпі”. Публіка ревіла від захоплення.
- Хто ж вона, ця наїзниця? - запитав Галасун.
- Моя дружина, - не без гордості повідомив Тау.
- Циркачка, виходить?
- Та ні, яка там циркачка, просто одне з її числена них захоплень.
Панько Федорович тільки головою похитав.
Найпрудкіші з прудких пірнули і зникли. Натомість випірнули двадцять два дельфіни. Половина - з білими спинами, половина - з жовтими. Чорною фарбою чітко виведені номери. В корзинці над водою повис суддя з свистком. Він кинув на воду великий червоний м’яч і свиснув. Жовті підхопили м’яч і почали тиснути білих до воріт, в яких застиг дибки дельфін-воротар. Одинадцятий номер жовтих, спритно маневруючи, штовхав м’яч далі й далі.
- Би-и-ий! Бий! - заволав хтось на трибунах.
В цей момент один з захисників білих підпірнув під жовтого форварда. Що він там зробив, не було видно, але форвард скривився від болю, пустив м’яч і вивернувся голічерева. Суддя припинив гру. Він підкликав до себе білого захисника і показав вказівним пальцем вниз. Дельфін, виправдовуючись, щось пищав, але суддя був невмолимий. Публіка свистіла. Все ж білий захисник мусив пірнути - вигнали. Жовті знову кинулися в наступ. Один з них швидко пройшов краєм і високо навісив м’яч на ворота. Інший форвард жовтих підскочив ще вище, в повітрі перетнув шлях м’ячеві і разом з ним влетів у ворота. Трибуни ходором заходили. На табло засвітився рахунок 1:0.
Тепер ні Галасун, ні Купчик не потребували пояснень. Гра захопила їх, вони разом з усіма глядачами плескали в долоні, а коли захисник білих після другого гола в розпачі метельнув хвостом по морді жовтого центр форварда, Панько Федорович не втримався, заклав два пальці в рота і свиснув так, що трибуни заплескали.
У сусідній ложі сиділи Стенлі Хар і Ліліан Коко, яким давав пояснення Геродотіус. Коко раз по раз зиркала на Тау. Ці ельдорадці починали її цікавити. Вперше в житті чоловік так спокійно, ні, можна сказати, так.байдуже сприйняв її залицяння. Взагалі їй вперше довелося залицятися, самій виявляти ініціативу. Там, ах, там - за один її погляд, за одну усмішку мільйон дали б. Ні! Вона цього так не залишить! Він ще буде повзати перед нею на колінах!
- Даруйте, добродію і добродійко, ми не сподівалися на вашу появу. Тому й не приготували для вас концертного сюрпризу, - Ізоль-Гол передавав Стенлі і Ліліан слова Геродотіуса. - Цей номер для наших гостей з України...
Ліліан не могла звести очей з Тау і не помітила, як на майданчик, що покрив воду, вийшов огрядний чоловік з довгим “оселедцем”, закрученим за праве вухо. Стенлі не міг зрозуміти, чого той чолов’яга боязко озирається навкруги. Ось він тупнув ногою, щось заспівав, підморгнув публіці і поліз в задню кишеню шортів. Витяг звідти невеличку плескувату пляшечку з рожевим коктейлем, почав розглядати її на світло. Якраз в цей момент на майданчик вискочила жіночка і сердито залементувала:
Звідкіля ж це ти узявся?
Де так довго пропадав?
Хоч би бога побоявся!
Хоч би трохи сором мав!..
Чоловік обізвався таким глибоким і соковитим басом, що у Галасуна і Купчика мимоволі щось у грудях обірвалося і лоскотно-лоскотно поповзло вниз. Той оксамитний, глибочезний бас аж струшував повітря, увесь Форум:
...Лишенько таке зробилось:
Трохи-трохи я не вмер.
Занедужав я в дорозі,
Та й набрався я біди...
- Ну, тут вам пояснень не треба, - усміхнувся Тау - Одарка - Сольфа, дружина доктора Гена, Карась - наш шановний добродій Семирозум.
- Хто-хто? - Галасуй аж підскочив у кріслі.
- Що вас так дивує? - стенув плечима Семирозум. - Хіба вам не до вподоби його голос?