- Американська парочка втекла! Добре, що ви не спите. Себто пробачте, що збудив. Щось робіть. Ви не знаєте цих імперіалістів! Вони такого можуть натворити!
- Заспокойтеся, добродію. Говоріть тихше. Не кричіть. Я вас добре чую. Заспокойтеся, кажу. Ми знаємо, що вони зібралися покинути Ельдорадо. Я ж казав уже вам, ми не маємо жодного морального права затри...
- Плювать їм на мораль! Ох, недооцінюєте ви, товаришу Семирозум, недооцінюєте. Ну, як хочете! Моє діло - просигналізувать. Я тут, звісно, не начальник, моя, хата скраю. Раціо?
- Раціо! Раціо, добродію Галасун. Ідіть досипайте.
- Ох, товаришу Семирозум, хіба тут у вас заснеш?
- Ну, що ж, якщо вам не спиться... Черговий може посадити вас на спіральку. Ми чекатимемо на вас. А зараз, даруйте, у нас тут цікавий експеримент, треба довести спостереження до кінця. - Семирозум вимкнув радіотелефон. - Дуже цікаво! Дуже цікаво! Невже передумав?
Тау не відривався від окулярів інфразору:
- Ви ж бачите, - прожектори вимкнув, мотор заглушив, їй-право, я не здивуюся, коли вони почапають назад. Все-таки нерозумно з їхнього боку не скористатися нашою гостинністю. Моделі моделями, а живі люди лишаються людьми. Людьми!
...Стенлі Хар ніби закам’янів. Коко розцінила його нерішучість по-своєму. Якщо вона йому дорога, то зараз він скаже: “Метелик” наш в порядку, любонько. Вернемося в гості. Завтра, ні, за тиждень ми обоє будемо юні. А все інше - пропади воно пропадом! Ну, поцілуй мене, любонько! Ти мені дорожча над усе!” Я йому дорожча... А він мені? Власне кажучи, якби не його... ні, ні, не гроші! У багатьох є гроші, у всіх тих, що залицялися і залицяються. Але то гроші звичайні, нормальні гроші, на які можна жити і мати всі задоволення. А от гроші Стенлі - це вже сенсація! Така сума набуває іншої якості. Це вже не просто багато грошей, це слава, це свідчення неабияких здібностей. Хай не талантів, хай везіння якогось надприродного. Тим краще! Так, Стенлі вийшов з ряду просто багатих. Він - мільярдер, він - найбагатша людина на землі! А якби не так, то ти звернула б на нього увагу? Ах, Лілі, признайся, не звернула б і не робила б отієї зухвалої заяви кореспондентам, не робила, б. І все ж цікаво! Цікаво, що він зараз думає, що він ось зараз вирішить, цей найбагатший чоловік у світі, її чоловік?
- Лілі! Любонько... Мені... Власне, нам обом доведеться трішки попрацювати. Даруй, моя любонько, але Іншої нагоди, певно, не буде! Ніхто нам не повірить, ніхто! Ми привеземо... ах, мало що виробляв я з кінокамерою? Скажуть, не розігруй нас, Стенлі, ми знаємо, який ти жартівник! Я справді, Лілі, не раз дурив цих сенаторів. Вони мені таки можуть не повірити. Скажуть - комбіновані зйомки, забавки. Ми повинні привезти сувеніри, не просто іграшки, а ваговиті сувеніри!
...Геродотіус позіхнув:
- Скільки ж можна вагатися! Чи туди - чи сюди! Мені таки не завадило б хоч трішки покуняти.
- Вони, очевидно, все ж не позбавлені сумління і честі, - зазначив Семирозум.
- Я вам казав, що зрушення намічаються, - докинув Тау. - Але... але, шановні добродії, я не вірю очам своїм! Він збожеволів! Ви тільки гляньте!
Семирозум і Геродотіус і собі припали до окулярів. Сумніватися не доводилося - те, що діялося на космодромі біля вертольота, те діялося. Тау не приверзлося. Стенлі Хар підважував невеличким ломом плити, вивалював їх одну за одною.
- Добродію Тау, - мовив після довгої паузи Семирозум, - хай це буде на вашій совісті. Цей дурник підірветься. Я вам кажу, його грижа хай буде на вашій совісті.
Ні в Тау, ні в Геродотіуса не виявилося бажання підтримувати розмову. І коли до операторського пункту спостереження вбігли захекані Галасун і Купчик, члени Комісії навіть для годиться не підвелися. Семирозум жестом запросив обох присісти і скористатися інфраоптикою - дивіться, мовляв, що виробляють ваші колеги... ну, не колеги, але принаймні одноземляни.
Та все ж за годину, коли вже почало світати, коли Стенлі умудрився з допомогою Коко завалити салон важкелезними плитами, коли пропелери вертольота знову замиготіли, утворюючи над машиною блискучий диск, всі вони мимоволі припали до окулярів. Важко, дуже важко машина відірвалася від землі і поволі почала набирати висоту. Пілот був досвідчений, він підняв, майстерно підняв перевантажений апарат угору і спрямував його вбік моря. Вертоліт важко погойдувався, ніби вагався - летіти йому чи падати.
...Стенлі прохрипів:
- Парочку плит доведеться скинути. Іди, я не можу покинути кермо. Мотор, як бачиш, надривається!
Вона підвелася, попрямувала до дверцят, а за кілька секунд рушив за нею і Стенлі. Коко відчинила дверцята. Далеко-далеко на сході рожевіло, вода під вертольотом вже посвітлішала. Коко нагнулася, ледь зрушила з місця найближчу до дверцят плиту. Ближче, ще трішки, ще... Іще один поштовх - і плита полетить униз. І - полетіла...
Полетіла Коко, підштовхнута ззаду Стенлі Харом. Він провів її печальним поглядом, відсунув ногою плиту і, хряснувши дверцятами, кинувся на місце пілота. Вертоліт ніби відчув полегкість. Та, певно, то тільки здалося Стенлі. Незважаючи на форсовану подачу пального, апарат завис у повітрі, ніби його підтримувала невидима тонка нитка, натягнута до краю. Мотор дзвенів на найвищій ноті, здавалося, то невидима металева нитка дзвенить від перенапруги. Ось вона не витримала, сухо дзенькнула - і апарат каменем шугонув униз. Фонтан сліпучої в першому промені сонця води здійнявся вгору, вода бризками лягла на поверхню, і за мить ніби нічого тут і не було.
Світанкова тиша.
●
- Я, Семйон, завсігди за передове, за прогресивне. Правда, не завсігди знаєш, чи тебе похвалять, чи ще й шию намилять, - прошепелявив Панько Федорович.
Язикові незвично вільно, просторо в роті. Зуби, міцні, пожовклі від тютюну зуби, на які ніколи Галасун не скаржися, безжально вирвали - до пенька. Купчик не обзивався й словом. Він лежав на спині, схрестивши руки на грудях. Вигляд мав страдницький, великомученицький. Голову йому наголо остригли, щелепи забрали. Від капітана його відділяла тонка прозора перегородка з невеликим отвором біля голови.
- і завсігди мене помічають, видвигають, натурально, на передній край. Пам’ятаю, в армії, під час війни трапилася зі мною пригода... Я всю війну, Семйон, протрубив у службі аеродромної обслуги старшиною. Був у нас капітан Сашкін... Ну, такого раціоналізатора, такого ізобретателя я більше не стрічав! Що не день, то й щось придумає! От якось придумав він такі спеціальні пружини, що на чоботи одягаються, на підошви. Щоб, коли людина стрибає з парашутом, не забивалася, гепаючись на землю, ніг не ламала. Придумать придумав, а попробувать нову техніку нема кому. Льотчики, Семйон, скажу тобі, воопче бояться стрибать з парашутом. От і пристав Сашкін до мене, іспитай, мовляв, моє ізобрєтєніе, бо воно спеціально для людей такої комплекції, як ти. Ну, я, звісно, завсігди за нове, за прогресивне, та якось все-таки потерпаю. І так не стрибав, а тут ще й з пружинами. А від капітана нікуди не дінешся. Де не стріне тебе - зупинить, сам очі заплюще... А він мав звичку, коли вичитує кого чи усовіщає, то заплющує очі. Ото заплющить очі і торохтить, і торохтить: “Страна требує нової техніки, а ти, старшина Галасун, ніяк не насмілишся. Я й сам бя стрибнув, так у мене вєсу шістдесят два кілограми, пікакого технічеського ефекту не вийде. А в тебе дев’яносто з гаком”. Сам я собі думаю, що оті пружини - для кого вони? Серед льотчиків, серед десантників щось, натурально, не стрічаються люди моєї комплекції. Но я завсігди за передове, за прогресивне, особенно, коли руководство требує. Раціо? Раціо! Погодився. Ну, мене проінструктували, як і що. Коли земля близько вже, к примеру, то ноги підігни і спускайся за вітром, щоб земля на тебе йшла. Ну, підняли мене на “кукурудзнику” так на метрів сімсот-вісімсот. Льотчик, пацан молодий, заглушив мотор, пристебнув кінець вірьовки, карабіном називається, від мого парашута до себе в кабіну, щоб парашут сам розкрився, як стрибну. Ну, виходь, каже, папашо, на крило. Ледве вибрався я з кабіни на крило, стою, погойдуюся на сашкінських пружинах, тримаюсь рукою за борт. А вітер аж свистить у вухах, а високо ж, високо. Пацан і питає, чи буду я стрибати, і зуби шкірить. Я, каже, на вашому місці ці пружинки поскидав би. Глянув униз: посеред аеродрома члени комісії задерли голови догори. Треба стрибать, якщо вже взявся. Іспитателем буть. Не буду, думаю, цього сопляка слухать, стрибну, як положено, як задумано по експерименту, при повній амуніції. Заплющив очі і - бух униз! І не зчувся, як за плечі мене як шарпоне! Розплющив очі, глянув угору - парашут розкрився. З крила здавалося, що дуже високо, а опускатися - раз плюнуть. Не встиг і роздивитись, а вже земля піді мною. Почав за ті стропи, за ті вервечки смикати, як навчали, щоб земля на мене бігла, а вона, клята, з-під мене біжить і не спиняється. Взявся хоч ноги підігнути - теж не виходить, якось так глибоко і туго повстромлювалися вони в ті лямки-шлейки, не поправиш, не висмикнеш. Сашкін із землі горлопанить у трубу: “Розвертайся за вітром! Ноги підігни!” Легко йому кричать! Смикався я, смикався в тих лямках та й плюнув. Заплющив очі - будь, що буде. Як гепнувся, так мене ті пружини, мов кловуна, угору, в купол. Запеленало, закрутило - і вдруге об землю - гах! Та ти мене слухаєш, Семйон?