За дві години Г аласун впорався з паперами, розігнув спину, підійшов до стіни.
Отак стоїть він, у трусиках та пантофлях, перед прозорою стіною, що освітлюється тепер ледь-ледь. Ніч. Панько Федорович аж здригнувся, коли почув, що за дверима хтось човгає стиха, шарудить рукою з того боку… Ось тихесенько тук-тук, тук-тук! Навшпиньках, зосереджено висолопивши язика, підкрадається до дверей, прислухається. Йому здається, за ними хтось стоїть, важко-важко дихає, і серце його теж аж бухає. А може, це йому вчувається, може, це його власне дихання, стукіт його серця, що мало не вирветься з грудей? Він, нарешті, наважується і потихеньку відхиляє двері. Аж обмер. У коридорі стоїть Стенлі Хар. Теж у пантофлях і трусиках. Панька Федоровича заспокоює помалу вигляд Стенлі — він теж якийсь сам не свій, ніби з-за рогу мішком прибитий.
Стенлі прикладає палець до вуст, всовується між Галасуном і одвірками до вітальні, потому бере лагідно Панька Федоровича за лікоть і веде… Минули одну кімнату, другу. Галасун, не знати чому, мовчки скоряється йому. Обидва вони мов сновиди. А ось і клозет, тобто нужник. Хар заштовхує туди Галасуна, заходить сам, щільно причиняє за собою двері, клацає защіпкою. У голові Панька Федоровича мелькає здогад за здогадом: “Хоче вивідати секретні дані?.. Карта, карта, мабуть, потрібна йому!.. А що, коли зараз тихенько задушить мене, потім — сонного Семйона? Щоб конкурентів позбутися, щоб лічно собі приписати одкриття Ельдорадо… Раціо? Раціо!”
Тіло Панька Федоровича ціпеніє від жаху. Він широко роззявляє рота: “Рря-яту…” Хар миттю затуляє йому рота лівою рукою, а правою гарячково метеляє і, склавши губи трубочкою, мугикає — мовчи, мовляв, не те, зовсім не те у мене на думці! Переконавшись, що Галасун трохи заспокоївся, Хар навіщось піднімає кришку унітаза, уважно вивчає його, обстукує вказівним пальцем пневматичний апарат, що забезпечує викидання забрудненої води в каналізаційну систему, обстежує кожен квадратний дециметр стін, підлоги, витяжних отворів.
Панько Федорович як зачарований стежить за тими діями, до нього потроху повертається врівноваженість. “Сказився… Їй-право, з’їхав з глузду!” Стенлі тим часом виявляє задоволення своїм обстеженням і, впритул присунувшись до Панька Федоровича, шепоче майже чистою українською мовою:
— Я до вас. Невеличка нарада на високому рівні!
Лице Панька Федоровича розпливається в усмішці, він стискує в обіймах співрозмовника і, мало не ридаючи, скрикує радісно:
— Так ви наш! Наш?
Стенлі з досадою відштовхує його і сердито шипить:
— Тихше! Тихше! Тут, напевно, десь все-таки понатикувано мікрофонів! — Відкручує кран над раковиною, вода заплюскотіла. Смикає ручку пневмовикидача — той з шумом вистрілює воду в каналізацію. — Не ваш я! Я — Стенлі Хар, а точніше — Степан Харчук. Мої батьки вихідці із Західної України. Тому й знаю мову, мати в дитинстві навчила. Але про це — потім. Наскільки я зрозумів, очолюєте експедицію ви, містер Галасун?
— Я! — не без гордості, але й зі смутком згоджується Панько Федорович.
Сподіваної помочі, вказівки, розпорядження, зрозумів, не матиме.
— Запрошую, містер Галасун, до себе в компанію. Ви розумієте? Ми — я, ви і ваш колега — створюй компанію “Ельдорадо”. На рівних пай. Ви маєте пакет акцій — третину.
— Но-но! Не балакай лишнього! Ми п’ять місяців цурпелилися сюди, у нас карта! Ми знали! А ви тут — п’яте колесо до воза. Який швидкий знайшовся. Ще й командує… Погостюєте — і, натурально, гайда додому.
Стенлі Хар з досадою скривився і перейшов на “ти”:
— Ти, містер, хто ти? Ти ніхто, пенсіонер! Я маю щодня 200 тисяч доларів. Розумійт? Моє слово — на вагу золота!
— Тут, містер, гріш ціна твоєму слову в базарний день.
— Ти нічого не розумій, містер Галасун!
— Но-но, полегше на поворотах. Чхать мені на твої долари! Катай у свою Америку, там, натурально, і командуй. Ти мені не начальство! Раціо? Раціо!
Стенлі Хар обм’як, змахнув рукою:
— Ти не розумій комерцію. Не хочеш — я сам! Я хотів по-чесному, по-джентельменському… Ви тут, і я тут…
— Дурниці ти верзеш, містер! Хіба не чув — ніхто самочинно, без їхнього дозволу, сюди не заїде, не залетить, Раціо? Раціо!
Стенлі Хар міряє його поблажливо-презирливим поглядом:
— Зрозумій, містер. Ти доповіси своїм, я — своїм. Почнуться переговори, договори, а нам що? Ну, пабліситі, слава, а прибутку-нуль. А так по радіо ультиматум — здавайся, добровільно оголошуй себе штатом Америки! Ні? Уан атомна бомба і — ол райт! Ясно?