– На дерево повертайся! – злякано кричала Фея. – Негайно лізь сюди, а то звільню тебе з роботи! Ти що, знайшла час гратися в Гуллівера? [7]
– Рятуйте, синьйоро господине! Рятуйте! Індіанці захопили мене в полон! Вони мене оскальпують!
Та Фея не наважувалася встрявати в бійку, хоч досі іграшки корилися їй, не сміючи навіть пальцем ворухнути або слово мовити. Тепер Фея зовсім не була певна, чи послухаються її іграшки. Старенька зрозуміла, що вони втекли самохіть і вже не повернуться до неї в магазин. Он як вони обійшлися з бідною служницею!
– Гаразд, тоді я полечу сама! – крикнула Фея. – Без тебе полечу! Сама все робитиму дома. Але не нарікай, коли знижу платню. Я не можу дозволити собі такі розкоші – платити тобі за те, що ти вилежуєшся посеред вулиці...
– Даруйте, синьйоро господине! Хіба я розважаюся тут? Невже ви не бачите, що вони мені сокирами, прикололи спідницю до землі?
Та Фея і слухати її не захотіла. Сиплючи прокльони, вона круто вивернула кермо і полетіла, тільки затріпотіло гілля, зачеплене мітлою.
– Ну от! Полетіла, а мене залишила тут саму! Ой лишенько, що ж мені робити?
Срібна Пір'їна підійшов до самого носа служниці, став щонайбільше за два сантиметри від нього і почав розглядати бабусю з усіх боків, як сорока кістку.
– Синьйоре індіанцю! – заблагала служниця. – Не знімайте з мене скальп! Адже у вас звичай так розправлятися з ворогами, правда?
– Ми жодної волосини нікому не вириваємо! – суворо перепинив її Срібна Пір'їна. – Всі ми, відважні індіанці, тут лише для того, щоб із нами бавилися діти. Ми нікого не вбиваємо.
– Ой, дякую, синьйоре індіанцю. Що ж ви тоді зробите зі мною? Якщо ви мене відпустите, я вам обіцяю...
– Що ви обіцяєте?
– Ось бачите, я склала список усіх дітей, що не одержують подарунків од Феї. Як собі знаєте, а мені шкода їх... Я не можу бачити їхніх сумних поглядів, коли ці діти приходять і плачуть у моєї господині. Повірте, у мене сльози виступають на очах. І от я про всяк випадок попереписувала їхні адреси. Чи не допомогли б ви часом декому з них? Хіба ви не для цього втекли від Феї? Я так і подумала собі зразу...
Якби їй дозволили говорити, вона базікала б і сьогодні, а це трапилося, друзі мої, десять років, шість місяців і шість днів тому...
Але вождь Срібна Пір'їна звик приймати рішення блискавично. Він вихопив з рук у служниці список, наказав звільнити її, сів з усіма своїми індіанцями в поїзд і встромив люльку в рот.
– А тепер що робити? – запитав Начальник Вокзалу.
– Франческо чекає на нас, – боязко промовив Курдуплик. – Запах слідів такий свіжий, ми щонайбільше за десять кроків од його хати.
– Тоді треба спочатку їхати до будинку Франческо, і хто хоче, той залишається. Потім підемо до інших дітей, – промовив Срібна Пір'їна.
– Тисяча громових китів! Якщо ви думаєте, що мені хочеться все життя подорожувати, як Летючому голландцю [8], то ви дуже й дуже помиляєтесь. Мені аби тільки дістатися до Франческо, а там я спущу свого корабля в миску з водою, напну вітрила, знімуся з якоря і дам три прощальних гудки.
Останні слова Капітана Півбороди заглушив скрегіт коліс. Голуба Стріла знову рушила в путь. Ніхто й не оглянувся на сердешну стару служницю, що обтрушувала сніг із спідниці й втирала заплакані очі. Отак і пішли вони, не сказавши жодного слова на прощання!..Інколи трапляється, що навіть іграшки можуть стати нетактовними. От і цього разу, ну чого б їм не сказати старій хоч одне-однісіньке приємне слово? Ні, вони повернулися до неї спиною і пішли.
– Я не гніваюсь, – бубоніла собі під ніс стара служниця. – Зрештою, вони не заподіяли мені нічого лихого. Але навіщо їм було тікати? Невже вони гадають, що ми забули б якусь дитину, якби у нас було вдосталь цяцьок для подарунків? Чи, може, вони подумали, що моя господиня й справді така скупа, як усім здається? Ні, сім раз ні, кажу вам, хоч ви мене й не чуєте. Моя господиня, може, колись і стане скупою, а зараз вона просто бідна і нічого й нікому не може роздавати задарма, бо сама купує ці іграшки. Якби вона була така багата, як казкова Фея, вона дарувала б усім іграшки і не вимагала б за них грошей. Але вона не казкова Фея, а справжня жива людина. Тож й обслуговувати вона має тих, хто платить.
І, шкутильгаючи (адже вона добре-таки забилася, впавши з дерева), стара служниця почимчикувала до крамниці, щоб там почекати на господиню. Фея повинна була опівночі повернутися додому й зігрітися за чашкою гарячої кави, перш ніж знову податися в дорогу з новим пакунком іграшок.
«Я увіллю їй в каву три ложечки рому, – міркувала собі стара служниця, – тоді Фея, може, подобрішає і не так сваритиметься. А як лаятиме, то прикинуся, що не чую».