– Так багато Франческо... – повторював здивовано Срібна Пір'їна.
Тільки в цю мить він збагнув, який широкий світ. Досі він цього не помічав, проблукавши цілісіньку ніч по місту з тисячами будинків і тисячами вікон, за якими жили люди і хтозна-скільки дітей, зовсім не схожих одне на одного. Але всі вони чекали на Новий рік подарунків од Феї.
– Ми розшукаємо всіх хлопчиків на ім'я Франческо, – промовив нарешті вождь індіанців.
– Та ми вже чверть години говоримо про це.
Срібна Пір'їна суворо глянув на всіх: мовляв, невже я маю слухати чиїсь теревені?
– Ну що, їдемо? – запитав Начальник Поїзда.
– Всі по вагонах! – крикнув Начальник Вокзалу. Але команда була зайва: наші пасажири давно вже
сиділи у вагонах, тісно притулившись один до одного, щоб не замерзнути. Три Ляльки-Артистки мерзли, звичайно, втричі більше. Вони так цокотіли зубами, що в їхньому купе ніхто не міг заснути.
– Та коли ви вже перестанете тремтіти? – гнівалися пасажири. – Хіба не бачите, що ми потомилися і хочемо відпочити? У вас душі нема, безсердечні ви, от що!
– У нас таки нема ні душі, ні серця, – сумно відповідали Ляльки.
– Вам ще й жарти на думці...
– Це не жарти. У нас і справді нема серця. Ми зроблені з дерева та з пап'є-маше... Якби в нас було серце, ми б так не мерзли.
З коробки олівців вискочив Червоний Олівець.
– За це потурбуюсь я, – промовив Червоний Олівець і трьома штрихами намалював серця на курточках трьох Ляльок-Артисток. Щоправда, серця вийшли завеликі – на всі груди.
– Ну, ось і готово! – вигукнув Червоний Олівець, поглядаючи на свою роботу і задоволено усміхаючись.
– Спасибі! – подякували три Ляльки-Артистки.
– Ну, як, покращало вам?
– О, покращало, та ще й як! Нам уже тепло.
Через кілька хвилин вони відчули тепло у грудях, вухах, руках, ногах – у найвіддаленіших від серця куточках, де холод найдужче дошкуляє бідним людям.
– Тепер ми зовсім зігрілися, – сказали три Ляльки. – Як добре – мати серце!..
І, задоволено поглядаючи собі на груди, де великі червоні серця сяяли, мов три медалі за відвагу, Ляльки-Артистки спокійно заснули.
Тим часом Голуба Стріла повільно рушила вперед у супроводі ковбоїв та вершників-індіанців. Під копитами потріскував зашерхлий сніг. Поперед поїзда вказував дорогу...
– Курдуплик! – скажете ви.
Ні, друзі, ви помилилися. Курдуплика вже не було, він залишився на порозі будинку, де жив Франческо, його друг Франческо.
– Але ж Франческо дуже багато! – переконували всі Курдуплика.
– Знаю, але я хочу відшукати нашого друга. Вірний до кінця своєму Франческо, маленький цуцик
сумовито дивився на Голубу Стрілу, яка повільно від'їжджала із засвіченими фарами та з освітленими віконцями вагонів, що поблискували з обох боків, немов низка світлячків.
Поперед Голубої Стріли їхав Мотоцикліст. Він тримав на кермі, мов на підставці для нот, блокнотик з адресами дітей.
– Щасливої путі! – тихенько гукнув Курдуплик. Та ніхто його вже не почув.
Тоді цуцик сів на порозі і втер лапкою сльози.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Сумний випадок із Франческо
Бідний Курдуплик! Хіба він може догадатися, де в цю мить перебуває Франческо? Тільки я можу йому шепнути на вухо: адже я один знаю, куди пішов Франческо, бо це я вигадав усю цю історію. Я можу поставити Франческо там, де мені заманеться, можу примусити його спати чи гуляти, можу поставити його на найвищу башту в місті, можу посадити його в автомобіль.
Де Франческо? Хто такий Франческо? Чому він зник з дому? Краще буде, якщо я вам розповім усе по черзі, але спершу мушу вам признатися: неправда, ніби я вигадав Франческо. Такий хлопець насправді живе. Тільки він уже великий і навряд чи пам'ятає свої пригоди в ніч перед Новим роком. Але я не забув, що йому тоді було десять років, що він ходив у четвертий клас, а після уроків продавав на вулиці газети. Франческо був вуличним «крикуном». З пачкою газет під пахвою, він ставав де-небудь на розі вулиці, біля площі чи на трамвайній зупинці і вигукував найважливіші новини, щоб привернути увагу людей. Розпродавши газети, хлопець ішов додому повз Феї-ну крамничку, щоб хоч зиркнути на Голубу Стрілу – чудовий поїзд, який йому так хотілося придбати. Свої мізерні заробітки Франческо приносив додому до копійки. Батько його хворів, а мати день у день працювала служницею в домі багатих синьйорів. Перш ніж іти до школи, Франческо готував їжу для менших братиків, а прийшовши зі школи, вчив уроки і продавав газети. Не було в нього й хвилинки вільної, щоб погуляти.