Проте іграшки стояли, опустивши руки, і сумно, з сльозами на очах дивилися на Капітана. Він таки був любий кожному.
Хоч іноді Півбороди й лаявся, та всі знали, що не від злості.
– Не хвилюйтеся так, мій любий! – сказав Срібна Пір'їна, вийнявши з рота люльку.
– Хто це хвилюється? Що це означає – хвилюватися? Я цього слова зовсім не розумію. Навіть словника нема, щоб подивитися, що воно означає. А якби й мав словника, то не шукав би, – буркнув Капітан.
А насправді хвилювався й він, старий морський вовк, Капітан славетного трищоглового Вітрильника.
– Ми ще побачимося, – сказав Капітан, – адже земля обертається. Чи, може, ви не вчили географії? Лише гори стоять нерухомо на своїх місцях, проте я тут зовсім не бачу гір.
Але ніхто й з місця не рушив; усі дивилися на Капітана, аж поки він зник за дверима, потягши за собою на ланцюзі трищоглового Вітрильника.
Капітан, звиклий до океанських бур і гроз, потрапивши до кімнати, швидко і без труднощів зорієнтувався. Він миттю помітив те, чого йому найбільш бракувало: велику миску, повну води, в якій вистачало місця для Вітрильника.
«Миску, мабуть, приготовано для вмивання», – вирішив Півбороди, який завжди любив на самоті побалакати сам з собою. І зразу ж сам собі відповів: «Безперечно. Як же мені кортить побачити Маріно, коли він завтра вранці прибіжить умиватися. Присягаюся, він ще буде напівсонний і спочатку нічого не помітить. Хлопець простягне руки до миски, боячись доторкнутися до холодної води, і наштовхнеться на ніс чи на щогли Вітрильника або й на самий прапор. От тоді він розплющить здивовано очі! В цю мить я й привітаю його по-військовому і скажу: «Я Капітан Півбороди, і мій флот до ваших послуг».
Отак розмовляючи сам з собою, Півбороди за допомогою стільців, ослінчиків та якірного ланцюга спустив свій кораблик у миску, де він спокійно заколихався на воді.
– Нарешті ми на воді! – вигукнув задоволено Капітан. – Ніч зоряна, сніг перестав мести, до мусонних вітрів ще далеко, на горизонті ні акул, ні піратів. Доки розвидниться, і покуняти можна.
Так він і зробив.
А коли Капітан прокинувся вранці, все сталося так, як він і передбачав.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Неймовірні пригоди коробки Кольорових Олівців
Отак від будинку до будинку, від дверей до дверей рідшали лави наших подорожніх. У багатьох вагонах Голубої Стріли не було вже жодного пасажира. А ті, хто ще залишився, блукали з вагона у вагон, і це страшенно гнівило Начальника Поїзда, який намагався примусити їх шанувати правила залізничного транспорту.
– Пасажирам заборонено переходити з одного вагона в інший!
– Не вихиляйтеся з вікон, це – небезпечно!
– Ті, у кого квиток третього класу, щоб не сміли й дивитися на вагон першого класу, а то оштрафую.
Проте всі його зусилля добитися ладу були марні. Пасажири втратили спокій і поводилися, як діти, що повертаються додому з літнього табору.
На кожній зупинці хто-небудь злазив, прощався з усіма, і поїзд їхав далі.
Однак розповісти вам історію кожного пасажира Голубої Стріли я не маю змоги, бо й сам не все знаю. Знаю тільки, що, наприклад, роботи, які врятувалися, коли Генерал висадив у повітря місток-через баюру, вишикувалися по команді Головного Інженера-Конструктоpa і вмить збудували вітряка на подушці хлопчика, до якого потрапили. Хлопчина, прокинувшись уранці, зразу почав крутити ручку, і вітряк замахав крильми, чекаючи, коли який-небудь Дон-Кіхот спробує напасти на них.
Мотоциклісту також надокучило трястися на своєму мотоциклі, і він вирішив припинити подорож. Хитрун вибрав будинок маленького механіка, що лагодив скати мотоциклів, сподіваючись, що в майбутнього господаря знайдуться при потребі всі необхідні запасні частини і для його машини. Мотоцикліст передав адреси Машиністові Голубої Стріли, який відтепер міг вести поїзд, куди сам хотів, бо і йому вже остогидло плентатися то за собачим хвостом, то душитися в синьому димі, який густо валив з вихлопної труби мотоцикла.
Індіанці та ковбої тепер ледве встигали за Голубою Стрілою. Поїзд, звичайно, не стомлюється ніколи, а от з кіньми справа зовсім інша: їм через певний час треба неодмінно давати відпочинок. Коники індіанців ще могли брьохатися в снігу, але коні ковбоїв уже зовсім пристали.
Отож, коли мандрівники під'їхали до барака, де у вікнах замість шибок були газети та журнали, які рясніли малюнками індіанців та ковбоїв, наші герої одразу відчули себе вдома. Вони позіскакували з коней, зайшли в хатину і стали табором на сіннику, простеленому на долівці. На ньому спали, обнявшись, двоє замурзаних хлопчиків. їхні обличчя навіть уві сні були веселі й симпатичні.