– Оце здорово! Давайте!..– вигукнув франко. -– Подивіться, он там, на столі, має бути чистий папір. Звичайно, то не справжній папір для малювання. В ці білі аркуші крамар загортає каву, а я розгладжую їх і на них малюю.
– Я починаю перший! – урочисто заявив Чорний. Він розстелив аркушик на тумбочці, що стояла біля ліжка, і затанцював на білій поверхні. Незабаром на папері чітко окреслилося дерево з гіллям. Як тільки він закінчив, на аркуш скочив Коричневий і швидко замалював стовбур та гілки, а Зелений сумлінно поначіпляв на гілочки листочків.
З подиву і радощів Франко заплескав у долоні, але Жовтий зморщив свого носа (я й сам гаразд не знаю, де в олівців ніс, але те, що Жовтий зморщив свого носа, – щира правда).
– Цей малюнок не відповідає теперішній порі року, – зауважив він. – Кому не відомо, що взимку на деревах нема листя. В цю пору року можна лиш де-не-де побачити сухі пожовклі листочки.
– Ти забув про сосни та ялини, з яких ніколи не опадає глиця!
– А я щось краще надумав! – оголосив Синій Олівець. Він узяв аркуш паперу і накреслив на ньому якесь дивовижне коло. Через кілька хвилин вийшла гарна прегарна Синя Корова. На подив Франко, вона приємно замукала, теленькнула синім дзвоником, що висів у неї на шиї, підвелася з паперу і затупала ратицями по тумбочці.
– Чудеса! – вигукнув захоплено Франко. – От якби і я вмів малювати живі речі! Все, що я малюю, залишається на папері і ніколи не оживає!
– Му-у-у! – приємним голосом заревла Синя Корова.
– Може, вона хоче дати молока? – спитав Франко. – Коли корови ревуть, вони хочуть, щоб їх доїли. А я не вмію доїти корів.
На допомогу хлопцю прийшов Коричневий Олівець який знав сільське життя. Молоко Синьої Корови було чудового синенького кольору.
– Такого молока я ще ніколи не бачив! – засміявся Франко.
– Це з вини Синього Олівця воно таке, – заявив Жовтий. – Йому, бачите, захотілося все самому зробити. Адже і дурні знають, що молоко бува тільки жовте.
– Жовте? Що ти нам розказуєш!
– Та годі вже, не будемо сперечатися! – втрутився Червоний. – Зараз моя черга.
І він затанцював на всі боки по аркуші, мов та балерина. Вже тільки від одних його химерних танців можна було луснути від сміху. Не бачивши навіть малюнка, можна було сміливо битися об заклад, що це буде щось неймовірно смішне.
– От і готово! – регочучи, оголосив Червоний.
І знаєте, що він намалював? Дивного Складаного Чоловічка, що не тримався купи, бо весь складався з окремих частинок: руки не були з'єднані з плечима, плечі й ноги – з тулубом, ніс був відокремлений від обличчя, а голова від шиї.
– Хай живе Складаний Чоловічок! – вигукнув Франко. Складаний Чоловічок спробував був підвестися з аркуша паперу, але загубив ногу. Він зразу ж нагнувся, схопив її і насилу причепив до тулуба. Та цієї ж миті у нього відлетіла рука.
– Я загубив руку! Де моя рука? – залементував Складаний Чоловічок.
Тільки-но він став на коліна, щоб підняти з долівки руку, як голова, наче м'яч, скотилася з плечей. Чоловічок ридав і лементував:
– Рятуйте! На допомогу! Навіщо ви мені відрубали голову?
Франко так реготав, що аж сльози на очі набігли.
– Не бійся! Все буде гаразд! – підбадьорював Франко Чоловічка, намагаючись скласти його докупи. – Ну, от і гаразд. Тепер покажи, як ти вмієш ходити.
Це легко сказати, та не так легко зробити: Складаний Чоловічок ще не встиг зробити й двох кроків, як загубив пів правої руки та ліву ногу до коліна, похитнувся і безпорадно впав на долівку.
Кожен олівець що-небудь малював. Фігурки, які негайно оживали, вставали з аркуша і зацікавлено розглядали все довкола. Синій Олівець намалював човника з матросом, і той, побачивши молоко Синьої Корови, подумав, що це море, і поплив по ньому. Та раптом пролунав якийсь незнайомий тонесенький голосок:
– Гей! Гей, ви!
– Хто там? – запитав суворо Жовтий Олівець, який знав права й обов'язки всіх, навіть, обов'язки вартового.
– А ти не гримай так, друже! Я – бідна голодна Миша і вважаю, що комусь із вас доведеться пожертвувати собою для моєї вечері. Я завжди любила гризти олівці: чорні чи кольорові – байдуже.
Зачувши ці слова, Олівці хутко з'юрмилися навколо Франка, який простяг руку, щоб захистити їх від нападниці.
– Слухай, синьйоро Мишо, якщо ти й справді надумалася повечеряти моїми олівцями, то мушу тебе попередити: не туди потрапила!
– У цьому домі пропадеш з голоду, – пробурчала Миша, вишкіривши зуби. – Тут ніколи не знайдеш ні крихти голландського сиру, ні яйця, ні пляшки олії, щоб хоч хвоста вмочити, ніколи не побачиш тут мішка з зерном чи борошном, щоб накрасти собі в нору. За один лише тиждень з мене лишилася тільки половина колишньої Миші!