«От і я їду зайцем, як ті хлопці на трамваї», – подумав Курдуплик і одразу згадав усе, що недавно розповідав про хлопчиків Старий Патріот. «Хтозна, – думав собі цуцик, – може, в цю мить і Франческо отак причепився ззаду і їде візком, щоб не платити грошей. Воно й мені трошки незручно: хто-небудь може побачити і подумає, що я легковажне, несерйозне щеня. Якби він знав, чому я опинився тут».
Правду кажучи, Курдуплик влаштувався на цьому місці зовсім непогано, навіть предобре. Колеса знімали легкий сніжний порох, який приємно лоскотав його в носі. Під візком біг чудовим білим килимом гладенький шлях. Праворуч та ліворуч пропливали засніжені дерева й будинки.
«Зовсім непогано їхати у візку», – міркував собі Курдуплик.
Пам'ятаєте, саме так подумав і Франческо, коли сів У візок.
«Поїду, куди повезуть, – вирішив Курдуплик. – Тут навряд чи помітить кучер. Буду їздити, поки возитимуть, – хоч і цілий день, а там видно буде. Я радий, що залишився живим. Бррр!..Яка ж то дурна була б смерть! Зараз уже лежав би, чого доброго, десь у рівчаку, поруч з гарматами Генерала та дохлими щурами».
Але через деякий час Курдупликові надокучило сидіти на зап'ятках. Тепер йому дуже закортіло дізнатися, де краще їхати: на зап'ятках чи у візку?
«По-моєму, всередині має бути набагато краще, – міркував собі песик. – Адже там обов'язково повинні бути м'які червоні сидіння, як у купе першого класу нашої Голубої Стріли. Присягаюся, що на м'яких сидіннях візка можна простягнутися так, щоб і хвоста не ховати. Ану лишень спробую залізти всередину! »
Орудуючи зубами, лапами та хвостом, Курдуплик заліз у візок. Там було зовсім темно, але цуцик зразу ж відчув під собою приємний м'який оксамит.
«Трохи темнувато, – подумав Курдуплик, – але нітрохи не гірше, ніж у купе Голубої Стріли. Хоч би не забруднити оксамит мокрими лапами. А втім, чи не однаково? Я їду в кареті уперше в житті, то хоч згадати буде що потім. Простягнуся на весь зріст і посплю гарненько».
Але тільки він хотів було лягти зручніше, як лапи вперлися у щось – вірніше, у когось.
«Хто ж іще їде зі мною? »– злякано подумав Курдуплик. Він широко розплющив свої сірі оченята, і раптом серце його закалатало в грудях.
Спершись на спинку сидіння і підклавши під голову руки, в кареті спав глибоким сном якийсь хлопчина.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Курдуплик навчається гавкати
– Франческо! – прошепотів, затамувавши подих, Курдуплик, але навіть не розчув свого голосу. Він так розхвилювався і так розгубився, що довгенько лише скавчав та вив, як навіжений, наче йому затиснули хвоста в дверях.
Франческо тим часом поворухнувся і посміхнувся уві сні. Напевно, цьому хлопцю з рудуватим великим чубом, що спадав на чоло, наснився якийсь гарний сон.
Курдуплик лизнув хлопцеві руку.
Вперше в житті випало собачці таке велике щастя, і рука здалася йому найкращою річчю в світі. «Я шукав смерті під трамваєм! – картав себе зараз Курдуплик. – Ледве не загинув під візком Франческо. Яка жахлива була б смерть!..»
Від щастя Курдуплик заплющив очі, але відразу ж здригнувся: він боявся навіть на мить відірвати свій погляд від сонного Франческо. Вдоволено постукуючи хвостиком по оксамитовому сидінню, песик поглядав на нього і здивувався не менше, ніж тоді, коли побачив своє відображення в калюжі.
«Дивна річ! Цей хвіст зовсім не схожий на той, що був у мене раніше. Проте ніхто мені не чіпляв іншого, це я наче добре пам'ятаю».
Курдуплик пригадав один випадок з свого життя, про який я вам ще ніколи не розповідав, бо ніколи було розповідати. А було це ось як. Коли ще собачка стояв у магазині, миші відгризли йому хвоста. О, миші там були просто жахливі! Ляльки також частенько страждали від них. Не раз голодна мишва точила їхні чудові перуки, стрічки та клоччяні коси. От там і Курдуплик позбувся свого хвоста. Проте Фея оглядала крамницю і помітила це. Вона так спритно приклеїла нове волосся лялькам, що повигризуваних місць зовсім не стало видно. Тоді ж вона пришила нового хвоста й Курдуплику.
«Маю такого хвоста, – міркував Курдуплик, – що не відірвеш, як латку. Це вже не яка-небудь ганчірка... » І собачка почав крутитися, намагаючись зловити хвіст передніми лапами. Він так закрутився, що й не згледівся, як наштовхнувся на Франческо. «От я вітрогон! – став докоряти собі цуцик. – Тільки й бракувало, щоб я штурхав хлопця. Але ж рано чи пізно, а йому все одно треба вставати», – виправдовувався Курдуплик.