Дорогою ми вели розмову з дівчиною, головою КНС, понайбільше на мовознавчі теми: про те, чи можна виступати єврейською мовою на зборах, чи легко все висловити по-єврейськи й чи треба вдаватися до російської мови в таких випадках.
Головна незручність єврейської мови, казала дівчина-голова КНС, у тому, що нею скажеш усе, що думаєш, і квит – і нема чого далі говорити. А російською мовою можна говорити дуже довго й так і не дійти до того, що думаєш. А говорити можна дуже багато, і це саме й буває треба.
Я тільки-но налагодився розповісти милій дівчині два анекдоти, та ми вже підійшли до куркульської хати, де нам випадало вечеряти. Один анекдот – про урядовий санскрит і другий анекдот – про спартанську лаконічність.
А що я великий аматор спартанської лаконічності (хай вибачать мені цей звичний термін браття-елліністи, бо для них він звучить приблизно як «вовчий вовк»), то я не можу не розповісти вам, любі читачі, цього анекдота.
Кажуть, що було в однім місті пелопонеськім те, що у нас зветься «військовим станом», а попросту сказати – не вистачило хліба. І от вирішили тії містяни послати до Спарти послів по хліб. І, вирішивши прохати хліба, постановили: «балакати зі спартанцями лаконічно», бо спартанці неохочі до довгих промов.
Отож посли по довгих мандрах прибули в Лакедемон. Привітавши, як годилося в греків, спартанців, вийшли посли на майдан для промов і розстелили перед амвоном лантухи.
Далі на амвон вибрався спеціально для того обраний промовець, заклав руку за лацкан свого гіматіона*, одкашлявся добре і сказав:
– Насипайте!
Вислухавши спартанці цю промову, почали приносити хліб і насипати в міхури. Коли ж усі міхури були повні вщерть, з-посеред спартанського народу виступив сивий дідусь і звернувся до послів.
– Друзі мої, – сказав він. – Спартанському народові дуже сподобалася ваша промова – і стилем своїм, і натхненною мислю, і героїчним змістом своїм. Ви переконали нас – і ми дали вам те, чого ви прохали.
Але одного ще не навчилися ви, друзі наші й наші вірні союзники. Ви не навчилися лаконічності, ви не навчилися з достатньою короткістю висловлювати свою думку.
Ви прийшли до нас, і ви розстелили лантухи. Ми бачимо з облич ваших, що ви голодні, і знаємо від наших герольдів, що наполягає на вас упертий ворог (якого з допомогою Зевса і Арея ми сподіваємося в слушний час подолати). Ми бачимо, що вам потрібний хліб, – ви розстелили міхури свої – для чого ж слова?
Для чого, друзі ви виступали з промовою?
Звичайне діло, я не певний того, чи могла мила дівчина обіходитися на зборах одним словом. Думаю, що вона не могла б бути настільки лаконічною.
Але я думаю також, що говорити на зборах довго лише для того, щоб говорити, теж не годиться. Боюся я, що ми забагато балакаємо.
• • •
У хаті куркуля мовознавчі промови скінчилися. У селищі Нова Зоря за голови сільради, такої Алтаєвої, що її тепер, дякувати аллахові, зняли, почалися «діла». Де в кого несправедливо одняли право голосу, декого зачислили в куркулі.
Здається, тоді відбулися дуже бурхливі збори, і в результаті декого посадовлено на п'ять діб. Серед тих бунтарів був і рідний брат і співхазяїн секретаря осередку КСМУ Хтось був з'явився до військкомату одбувати військову повинність, і там йому сказано, що він неповноправний громадянин Радянської Української Соціалістичної Республіки.
Тепер за столом у куркуля знов ожили старі незгоди. Самого куркуля теж позбавили були голосу, бо він несвоєчасно привіз довідку про те, що був службовцем і не торгував іще перед тим, як оселився на землі. Він промовляв дуже гаряче, всі погоджувалися, що він формально був правий, але мені не сподобалась його аргументація. Він наполягав більше на оту славнозвісну тезу про лінощі й трудолюбність, на те, що комнезами більше засідають і балакають, а він більше оре та сіє. Я не люблю цієї аргументації. Скільки б не балакав комнезам, а хліба він собі не набалакає: не ті тепер часи.
Але сказали, що видко було негаразд за голови сільради Алтаєвої. Вона, кажуть, садовила в холодну за виступ проти її пропозицій і списків на зборах.
Отак балакали, коли на сцену з'явилася картинка стилю Луї XIV і встряла в розмову. Ця порцелянова леді, що син її перебував у куркулях, забрала собі слово надовго, і от мені і Манові яєшня враз застрягла в горлі. Говорила вона дуже чистою російською мовою, всі змовкли, неначе якісь давноминулі століття увійшли в дім єврейського поселенця й почали пред'являти претензії на існування.
Ми з Маном почали соватися на стільцях. У мене якийсь дурний характер – мені трудно їсти в тих людей, що неоднаково зі мною мислять. Тільки «Агро-Джойнт» весело їв вечерю і все підсовував мені сковороду, так що я нарешті й утік у сінці і став там частувати якогось заїжджого дядька люлечним тютюном.