Я почуваю, що ті ідеалісти, хто вважають літературу за підручник хорошого тону і морального поступування, присікаються до мене з запитанням, як я сам, філософ під кепом, задивляюся на описуваний мною факт. «Чи це добре, чи це зле?» – запитують ці люди з властивою їм оригінальністю мислення.
– Не знаю, – одповідаю я, – чи це добре, чи це зле, чи відповідає це «ідеалам істини, добра і красоти», як мовляв колись один липовий професор із кафедри Державної книгозбірні після лекції липового філософа театру Євреїнова*. Ідеали істини, добра і красоти мене не цікавлять. Можу тільки поінформувати зацікавлених ідеалістів, що це явище тимчасове, і що, попризвичаївшися євреї до хліборобського життя, незгірше від нас оперують формулою:
– Дети, тише!
• • •
Цей хлопчик, що так хотів покататися на автомобілі, не зовсім нормальний. Денікінці застрелили його матір при ньому, і він з того часу став трохи не в собі. Шофер дозволив йому сісти в авто, і ми випливли з присілка. Ман сидів коло шофера; вони балакали по-французьки. Шофер той десять років жив у Франції, залишившися з проданими Франції російськими полками, а далі його тягали по всяких етранжер-легіонах*, і аж у двадцять четвертім році він потрапив назад. Це могутній добродушний дядько з довгими рудими вусами.
У другім присілкові є й землянки. Першу землянку недавній переселенець найняв у старого (двадцять п'ятого року) жителя і платить йому за це десять карбованців на місяць. Коло низенького входу в землянку ставма стоїть вертикальна вивіска з лискучим чоботом і дамським лаковим черевичком. Коли зібралася коло дверей уся його сім'я, вони затулили собою і вивіску, і землянку; численну бідолаха мав родину.
Але й старі (двадцять п'ятого року) переселенці як коли живуть у землянках. От землянка такого хазяїна. У нього добрий город, землянка довга й тепла, всередині чисто, його дочка боса, але в блакитній сукенці варить щось на печі, і сам він виглядає уже як добрий, солідний хазяїн. Цього літа він усе ж таки переселиться в дім.
У цім селищі є вже чимало добрих хазяїв. Один із господарчих міркувань навіть оженився з українкою, – розповідають робітники, що становлять нову хату. Вона ж, ця українка, каже, що живеться їй – як у бога за пазухою: чоловік тихий, не б'є, не п'є і в гречку не скакає.
Іншої найманої праці, окрім будівельної, на селищах немає. Добре чи погано, а все роблять самі.
Я бачив, як роблять на землі недавні переселенці. Дівчата в міській одежі, в панчохах і пантофлях, по кістку закопуючися в курну потрухлу землю, сапають город. Туфлі порвалися. Крізь панчохи світить тіло. Але вони ще не навчилися роззуватися. Вони стоять на вгороді серед картоплиння такі самі, які ходили по вулицях західноукраїнського містечка, тільки трішки неоковирніші й куди більше обсмалені сонцем.
На переселенцеві зефірова сорочка. Комірця немає, але блищить бронзовий ґудзик. Він підперезаний жовтим поясом із тою чудною решітчатою застібкою, з якою тепер, наперекір усякій логіці, робляться всі фасонні пояси. Він держить за оброть коня. Довгі носи його модних черевиків закопалися в куряву. Трудно уявити собі більш неймовірну, більш театральну фігуру, ніж такий переселенець.
Кажуть, що якийсь ормен*, прийшовши в зоологічний сад, дуже довго дивився там на жирафу, на її довгу шию на її строкату шкіру, на її тонкі ноги. Він дуже довго дивився на жирафу і, кінець кінцем, недовірливо захитав головою.
– Цього не може бути, – сказав він рішучо. – Цього не може бути! – повторив він і сердито вийшов з саду.
Цей самий ормен, про мене, є глибоко символічна фігура. «Цього не може бути», – доповідав він Луї XVI перед самою Великою французькою революцією. «Цього не може бути», – сказав він одного вечора в Версалі і, взявши рушницю, пішов воювати Комуну. «Цього не може бути, – просторікував він у Комітеті спасіння Батьківщини і революції, – щоб можна було поставити соціальну піраміду догори ногами на вістря!»
– Цього не може бути, – пояснює він, сидячи в вагоні дачного поїзда, дамам, що торгують на базарі редькою і молоком, – щоб євреї могли орати землю. Вони здаватимуть землю в оренду, а самі торгуватимуть. Єврей не може не торгувати.
Я хвалив би цього ормена, якби він просто не вірив у чудеса чи просто не йняв би віри своїм очам. На цьому недовір'ї, відома річ, побудовано всю атомістичну систему, а також перевірку того, з ким гуляє ваша жінка, коли вона каже, що йде до подруги.
Та вся біда в тому, що він вірить у диво, хоча б це було те диво, що в сучки дівер. Вся біда його в тому, що він охоче вірить у те, що вже було (або чого не було). Він тільки не хоче вірити в те, що буде. Улюблена його граматична категорія – це плюсквамперфект*.