— Отакої! Ні, нація є, і то чудова! — правив Артюр своєї. — Ба більше, це найкраща нація в світі, й хто цього не визнає — просто дурень! — І після цього напавсь на мене ще дужче. Я, щоправда, тримався твердо.
— Це неправда! Нація, тобто те, що ти називаєш цим словом, — лише величезне зборисько таких голодранців, як і я — замерзлих, каправих, із чиряками та нужею; їх зігнали докупи голод, холод, пошесті та болячки; вони прийшли сюди, переможені, з усіх кінців світу. Далі їм іти нема куди — не пускає море. Ось що таке Франція, отакі французи.
— Бардамю, — сумовито й повагом заперечив Артюр, — таж наші батьки не гірші від нас, нам не слід їм дорікати.
— Маєш рацію, Артюре, тут ти маєш рацію! Ті сповнені ненависті та покори, зґвалтовані, окрадені, одурені йолопи й справді не гірші від нас! Ще б пак! Ми не міняємось! Не міняємо ні шкарпеток, ні господарів, ні думок або ж робимо це так пізно, коли вже й сенсу ніякого нема. Ми народжуємось із рабською відданістю і від неї й здихаємо. Ми дармові солдати, герої на ввесь світ і мавпи, що тямлять розмовляти, але кожне слово — страждання; ми всі — фаворити короля злиднів. Це він володіє нами! А коли нам забракне розуму, він нас душить… Щохвилини відчуваємо біля горла його пальці, вони не дають говорити, і треба добре пильнувати, коли хочеш бодай щось проковтнути… Він ладен тебе задушити за абищо! Це не життя.
— Бардамю, є ж і кохання!
— Артюре, кохання — це безмежжя, дароване кожному собаці, а я маю гідність! — відповів я йому.
— Що ж, тоді я скажу, що про тебе думаю! Ти — анархіст! Гадаю, ви зрозуміли, що Артюр любив мудрувати, усі його думки були схибнуті.
— Атож, я анархіст! І найкраще доведу це молитвою про соціальну помсту, молитвою, яку сам склав. Скажеш, якої ти думки про неї. Називається вона «Золоті крильця». — І я зачитав: «Господь рахує хвилини й шеляги, Господь розпачливий, ласолюбний і буркотливий, мов свиня. Оця свиня з золотими крильцями, яка моститься де завгодно, виставляючи черево, щоб його хто почухав, — це і є наш володар. Обіймімося ж браття».
— Твої одкровення — ніщо проти життя, а я завжди обстоюю усталений порядок і не люблю політики. Коли батьківщина накаже мені пролити за неї кров, я, звичайно, не ухилятимуся й радо зголошусь. — Ось так відповів мені Артюр.
А війна й справді підкочувалася до нас, хоча ми цього й не усвідомлювали. Я відчув, що запаморочилась голова. Наша коротка, але гостра суперечка втомила мене. Крім того, мені стало прикро, бо гарсон, якому я не дав чайових, подививсь на мене як на скупиндру. Під кінець ми з Артюром остаточно замирились. Тепер наші погляди збігалися майже в усьому.
— Так, ти таки маєш рацію, — погодивсь я. — Адже хіба тут заперечиш? Ми всі сидимо на одній величезній галері й щосили веслуємо! Сидимо просто на цвяхах, які давно годилося б витягти! І яку маємо винагороду? Ніякої! Самі канчуки, злидні, брехливі балачки й усякі паскудства. «Працюйте!» — закликають вони. А їхня праця — це найгірше з усього. И ми сидимо в смердючих тюрмах, знесилено сапаємо й пріємо до самих промежин! А вгорі, на палубі, під свіжим вітерцем — ті, хто нічого не робить і тішиться гарними, рум'яними й напахченими жінками, що сидять у них на колінах. Потім нас виводять на палубу. Вони поправляють свої військові кашкети й виголошують промову: «Падлюки, почалася війна. Треба отих негідників, що живуть на батьківщині № 2, взяти на абордаж і потопити їхній корабель. Уперед, уперед! У них на борту є чимало потрібних нам речей. А тепер усі гуртом крикніть, щоб аж луна покотилась: „Хай живе батьківщина № 1!“ Нехай вас чують іздалеку. А хто найгучніше кричатиме, дістане медаль і цукерочку від Ісуса. Прокляття! А кого не заб'ють на морі, той завжди зможе загинути на суходолі, де смерть набагато проворніша!»
— Аякже, саме так! — потвердив Артюр, якого тепер, здається, було неважко переконати.
Тієї миті повз кав'ярню, де ми сиділи, проходив полк, попереду на коні гарцював полковник, та ще який хвацький і веселий! Побачивши його, я аж підскочив од завзяття.
— Піду побачу на власні очі, як воно там! — крикнув я Артюрові й пристав до полку, став у вояцькі лави.
— Фердінане, ти нічого не зрозумів… — розпачливо гукнув мені навздогін Артюр, мабуть, прикро вражений ефектом, що його справив мій героїзм на людей, що сиділи поряд.
Мене трохи розсердило, що він так сприйняв мій учинок, проте я не спинився, йшов нога в ногу з колоною вояків. «Я з ними, я залишусь із ними!» — казав я собі.
— Що буде, те й буде, тюхтію! — ще встиг гукнути Артюрові, перше ніж полк із полковником та оркестром завернув за ріг. Отак воно тоді й сталося.