— Фердінане, ви так добре розповідаєте, що, послухавши вас, уже немає потреби їхати самому в ті краї!
Ласкавішого комплімента він навряд чи спромігся б мені зладити. До клініки ми приймали тільки тих божевільних, за якими було неважко наглядати, і ніколи не брали лихих, із вочевидь злочинними схильностями. Тож клініка аж ніяк не скидалась на сумну, похмуру божевільню. Мало ґрат, лише в кількох палатах. Мабуть, найбільшого клопоту завдавала знов-таки маленька Еме, власна Баритонова донька. За хвору цю дитину не вважали, проте середовище тяжко гнітило її.
Подеколи аж до нашої їдальні долинало виття, але конфлікти завжди виникали через якусь дрібницю. А втім, і тривали недовго. Інколи раптові й довгі хвилі безуму знічев'я заливали гурти божевільних під час безкінечних прогулянок між водяною помпою, купками дерев та бегонієвими клумбами. Це все закінчувалось без великих пригод і тривог теплими ваннами і цукерками з опіумним сиропом.
Біля вікон їдалень, що виходили на вулицю, божевільні вряди-годи заходжувалися кричати й збирали перехожих, проте страх здебільшого зоставався в них усередині. Свій страх кожне плекало й берегло, аби звернути його проти наших терапевтичних зусиль. Опір лікарям несказанно тішив недужих.
Згадуючи тепер божевільних доктора Баритона, я знову і знову переконуюсь, що не існує інших шляхів реалізації найпотаємніших рис людської вдачі, крім війни та хвороб, цих безмежних царин жаху.
Велика втома від життя — це, зрештою, лише те незмірне зло, яке ми спричиняємо собі, аби двадцять, сорок чи більше років зоставатись розважливими, аби не бути, кажучи відверто, самими собою, тобто жорстокими, несвітськими й дурними. Жах полягає в тому, що за дрібний загальний ідеал, за надлюдину, з ранку до вечора видає себе кульгава й нікчемна підлюдина.
Хворі до нашої клініки потрапляли за певну — високу або малу — платню, найбагатші жили в кімнатах, оздоблених мало не в стилі Людовіка XV. Таких Баритон навідував щодня, тарифи за кожен його візит були дуже високі. На нього чекали. Від часу до часу Баритон діставав кілька замашних ляпасів, обдуманих задовго наперед. Він одразу заносив їх до графи спеціального лікування.
Парапен за столом був дуже стриманий, мої ораторські успіхи перед Баритоном не тільки не дратували його, — навпаки, він скорше видававсь не такий заклопотаний, як давніше, коли працював із мікробами, й вочевидь задоволений. Слід сказати, він набрався великого страху під час своїх прикрощів, пов'язаних із неповнолітніми дівчатами. Коли йшлося про секс, Парапен трохи бентеживсь. У вільні хвилини ходив моріжками, точнісінько як хворий, а коли я проходив повз, усміхався, але так нерішуче, так мляво, що здавалось, ніби прощається зі мною.
Найнявши мене й Парапена, Баритон мав з того чималий зиск, бо ми не тільки віддано працювали, а й розважали його, доносячи відлуння пригод, яких він прагнув і яких йому бракувало. Тож Баритон часто з утіхою висловлював нам своє задоволення. Та все-таки до Парапена він ставився трохи стримано.
З Парапеном Баритон ніколи не почувався цілком невимушено.
— Бачите, Фердінане, — довірливо признався мені колись Баритон, — Парапен — росіянин!
Для Баритона той факт, що хтось росіянин, становив не менш визначену, і то непрощенну, дескриптивну морфологічну категорію, як, приміром, „діабетик“ або „негр“. Учепившись за тему, що давно йому муляла, Баритон у моїй присутності й задля мого особистого добра став напружено працювати головою… Я просто не впізнавав його. Ми пройшлися разом, шукаючи сигарет, аж до тютюнової крамнички.
— Звичайно, Парапен, як на мене, — хлопець дуже інтелігентний. Хіба не так, Фердінане? А проте його інтелігентність абсолютно свавільна („абсолютно“ він вимовляв як „абсукупно“). А ви, Фердінане, як гадаєте? Передусім він хлопець, який не хоче пристосовуватись… Це зразу видно: В нього нема невимушености навіть на роботі! Навіть цей світ для нього мов чужий! Погодьтеся! І то — його провина! Незаперечна провина! Адже він страждає! А це доказ! Ось, подивіться, Фердінане, як пристосовуюсь я! — Баритон поплескав себе по грудях. — Скажімо, нехай завтра земля почне обертатись у протилежний бік — що я робитиму? Фердінане, я пристосуюся! І то негайно! І знаєте як? Я просплю ще дванадцять годин, і все владнається! Більш нічого! Жодних труднощів. Усе буде зроблене! Я пристосуюсь! Натомість, знаєте, що робитиме в такій ситуації Парапен? Він іще сотню років снуватиме всякі задуми і скнітиме з досади! Я певен! Хіба неправда? Він миттю втратить сон, якщо земля почне крутитись навпаки! Добачить тут уже й не знати яку зумисну несправедливість. Надмір несправедливости! А втім, несправедливість — його манія! Він не раз торочив мені про неї тоді, коли ще зволив зі мною розмовляти. І невже ви гадаєте, ніби він задовольниться самими плачами? Це було б півлиха! Таж ні! Він одразу шукатиме способу висадити вибухівкою всю землю! Аби помстити ся, Фердінане! І ще про найгірше, Фердінане, скажу вам про найгірше! Але це тільки між нами… Отож він добере якогось способу, як я вже казав вам! Ох, Фердінане, спробуйте зрозуміти те, що я зараз поясню… Існують звичайні божевільні, а є ще й такі, котрим не дає спокою нав'язлива ідея суспільного розвитку. Я відчуваю жах на саму думку, що Парапен належить до цих останніх. Знаєте, що він якось сказав мені? — Ні, пане…